Руслан Габдулов

Розповідаємо про найбільш активних волонтерів фонду «Б50». Перший герой – Руслан Габдулов. Хлопець з нами з кінця квітня. Менше місяця тому він був просто активним волонтером. А зараз координує нашу банду на роботах у Мощуні!

В інтерв’ю читайте:

• звідки в Руслана організаторські здібності;
• чому він раніше ніколи не волонтерив;
• яка професія дає йому змогу так багато допомагати людям.

– Руслане, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Дружина розбудила, каже: «Всьо, Руслан, бахає!». Ми вдома були, на Троєщині. Я, чесно кажучи, до кінця не вірив у те, що це станеться насправді. Я почитав, скільки росіяни готували військ для того, щоб вторгнутись у Грузію, Чечню, і скільки в них є зараз. І я так думаю: «Слухайте, ну це ж нереально!!! 200 тисяч? Ну, ви серйозно!?». Ще перед тим я проїхався Київською областю. Був такий теплий лютий. Я подивився на ці заболочені поля. Думаю, ким треба бути, щоб поперти от зараз цими силами в ці болота. Це безглуздо, це нереально! Я був упевнений, що це якийсь блеф, тиск політичний, щоб десь щось протиснути.

Ми не готували тривожної валізи. Хіба заправили авто. У нас є будинок під Фастовом, ми туди поїхали. І просто жили одним днем, за великим рахунком. Коли я сидів там, мене дуже вкурвлювало, що я нічого не роблю. І я собі думав, що ми повернемося в Київ, і треба починати включатися! У мене є час, у мене є фінансова можливість не кидатись заробляти гроші одразу.

– У тебе були якісь заощадження, що ти міг дозволити собі не працювати?

– До війни я 15 років пропрацював у одній компанії, зробив там кар’єру. Взагалі я юрист. У мене була керівна посада, я суміщав функції юриста та ще багато інших. Коли почалася активна фаза війни, я пішов у відпустку. В мене десь пів року відпусток назбиралося, бо раніше я ходив тільки на тиждень-два.

Робота юриста – часто нудна робота. Але до певного моменту там було цікаво. Були складні задачі, складні рішення, які треба було приймати і реалізовувати. І мені це подобалось. Потім відбулась зміна керівництва. Динаміки стало мало, а рутини – дуже багато.

Мене це просто вбивало! Коли тобі не подобається робота, коли немає жодної мотивації, ти щось робиш, а потім сидиш пів дня і тобі нудно, ти йдеш щось десь купляєш і їси. Я про це, насправді, згадую, як про дуже «смутні часи».

Мені набридла така монотонна паперова робота. Усе рухалось до якогось логічного завершення і зараз воно до нього підходить. Фактично ця робота в мене є. Але реально я розумію, що її вже немає. Якби не ця фаза активної війни, то я, можливо, таке рішення сам не прийняв би. Тому що та робота приносила гроші, стабільність, певну свободу. А чому не зараз? Якщо не зараз, то коли?

Я мав справи з нерухомістю. Намагаюся зараз заробляти цим, ще чимось, що дозволяє жити за вільним графіком. Мене це влаштовує, я не хочу туди повертатись. І це мені дозволяє зараз приділяти час волонтерству.

– Як ти дізнався про фонд «Б50»?

– Я намагався знайти себе системно в якомусь волонтерстві вже давно, власне – з 2014 року. Але оцей тріп життя, який у мене був пов’язаний з роботою, знищував мене морально. Начебто було бажання і час, але не було енергії. Я перманентно хотів цього, але нічого не робив. Хіба якісь гроші скидав, ото максимум.

І от коли я повернувся до Києва, я майже одразу почав писати й дзвонити в різні фонди, заповнював заявки і гугл-форми. Думав, що буду пробувати все і десь зачеплюсь. Дружина у фейсбуці побачила рекламу «Б50» (по-моєму, один раз вони рекламувались у групі Троєщини), вона мені скинула, я прийшов і завєртєлось.

– Яким був твій перший день волонтерства з нами?

– Я поїхав на окопи під Києвом, це був кінець квітня. Зараз за організаційними моментами мені трошки бракує фізичної роботи, бо я отримував велике задоволення. Наприклад, на окопах мені подобалося, бо там мало біганини, яка є в Мощуні. Ти приїхав уранці, взяв лопату і фігачиш. Увечері прийшов додому, і тобі в кайф ця втома. А ще там була класна локація – ліс, сосни, прохолода, запах хвої. Я це люблю.

– Як зі звичайного волонтера ти перетворився на координатора робочих поїздок у Мощун?

– У мене завжди були організаторські здібності. У школі я доволі інертний був, ні туди, ні сюди. А у виші мене поперло… Якось треба було організовуватись по групах, усі стоять, а я – раз-два-три і погнали. На останньому курсі навіть старостою групи став.

Коли відпала основна робота, у мене виник вакуум відповідальності. Чи то вакуум геморою (сміється). І я його заповнив, як умів. Просто бачиш якісь білі плями в організації поїздок. І починаєш включатися. Я маю час, скіли для цього. Це органічний процес. Я ж не прийшов сюди з планом, що через місяць буду організаційні питання вирішувати.

– Чим займається координатор, поки волонтери працюють у господарів у Мощуні?

– Збиранням заявок. Зазвичай усе починається із зустрічі в селі або телефонного дзвінка. Коли ти в Мощуні, бажано поїхати подивитись своїми очима. Зрозуміти, що там і до чого, який обсяг завдань, хто це може зробить.

Перед виїздом десь годину-півтори займає розподіл волонтерів, зокрема по локаціях, аби на місці не витрачати на це час. Також, по можливості, оптимізувати логістику, щоб не їхали пусті машини.

Якийсь час забирає такий собі креатив, коли ти думаєш, як усе вдосконалити. Коли було 2-3-4 машини, щось було раціонально. А коли це 8-10 машин, треба вже вдосконалити та автоматизувати процеси.

Якийсь час займає комунікація.

– Яким був твій улюблений день волонтерства?

– Мені сподобалась минула субота (2 липня), коли вперше було так багато людей!!! Ми з Адель, іншою координаторкою, це все організовували. Тоді все зійшлось, не було суттєвих накладок і проблем. Я насправді кайф ловлю, коли організовуєш якийсь процес і потім все сходиться…

Мені подобається організаторська робота. Якщо я на тій роботі протримався 15 років і не спився, то тут мій ресурс безмежний)))

– Що б ти хотів сказати/побажати попросити у наших волонтерів?

– У волонтерів я хочу попросити терпіння до наших можливих недосконалостей. Тому що ми намагаємося бачити їх, реагувати на них й організовувати процеси справді добре. Ми цьому не вчилися, ми робимо усе з коліс. Якщо ти щось робиш (платно чи безплатно), маєш робити це добре. Це якась самоповага!

Зараз нам потрібні люди з навичками, які можуть навчатися! Які в принципі мають «рівні руки» by default. Можуть втягуватись. Бо роботи із завалами все менше, а роботи із дахами, з якимись конструкціями – все більше.

– Що буде далі, як вважаєш? З волонтерами після Мощуна? З Україною?

– Мені було б зараз цікаво переходити на якесь створення. Щоб ми почали будувати. Люди потребують на зиму хай примітивних, але укриттів, дахів.

Загалом «Б50» – це певний кластер людей, які готові робити щось важливе, які мають голови, руки. Це хороший потенціал, який можна використовувати на користь суспільства і в інші способи, не пов’язані з руйнуваннями. Будемо разом думати над цим.

Я думаю, що ця війна не закінчиться через два роки. Що вона займе форму якогось перманентного конфлікту, який триватиме не в такому темпі, як це було у лютому-березні. Поки існують дві країни – Україна і росія, цей конфлікт триватиме, він сам не вичерпається. Але у світі багато країн, які так існують, і доволі успішно. Та ж Південна Корея, той же Ізраїль. Не зважаючи на те, як непросто зараз Україні, все значно краще, ніж могло бути, насправді! Країна тримається, економіка тримається, армія тримається. І я тримаюсь…

Над інтерв’ю працювали:

• Інтерв’юер – Наталія Гринюк
• Редактор – Катерина Легка