Діана Найченко

Хочемо познайомити вас із Діаною – однією з перших наших волонтерок, яка здійснила найбільше виїздів на роботи у нашій спільноті!

Поки українці з жахом читали новини про звірства окупантів у Бучі, вона вже допомагала у щойно звільненому Ірпені. Частенько ми жартуємо, що Діана Найченко прийшла у «Б50» навіть раніше, ніж нинішній керівник нашої благодійної організації.

В інтерв’ю з волонтеркою читайте:

• як вона стала інструкторкою на тренінгах із поводження з автоматом;
• яким побачила Ірпінь у перші дні після окупації;
• чому хоче стати до лав ЗСУ й захищати Україну.

– Діано, де ти була 24 лютого? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Ми всі – я, мама, молодша сестра – спали. І тут мамі десь о 8 ранку подзвонила начальниця зі словами “Війна почалась, ракети пускають”. Це було для всіх нас шоком.

Мені справді тоді було страшно, бо я не розуміла, що мені робити. Єдине, що я точно знала, – я не виїду з України. Я не виїду з Києва. Як би не було страшно, але покинути країну я б не наважилась. Я вирішила залишитись у Києві. Принципово. Хотіла, аби мама з сестрою виїхали закордон, але у відповідь почула: «Ми без тебе не поїдемо».

– Чим ти займалася у перший час, коли лишилась у столиці?

– Так вийшло, що десь за тиждень до повномасштабного вторгнення (або навіть більше) я від своєї одногрупниці дізналася про Територіальну оборону. І ми захотіли разом вступити. Тому займалися документами і проходженням медкомісії.

Після початку повномасштабної війни ми все-таки потрапили до тероборони, але не так, як планували.

– Тобто ти хотіла захищати нашу державу?

– Ну, звісно. Дуже часто чую від людей, що вони не вірили у ймовірність повномасштабного вторгнення. Мене це дивує! Одразу видно, хто і наскільки добре знає історію. Можна провести паралель між нашим часом і початком Другої світової, порівняти Гітлера і путіна. Хтось міг тоді сказати, що Гітлер зупиниться на аншлюсі Австрії? Ні. Європа була впевнена, що Гітлеру потрібні лише території з німецькомовним населенням, і тому заплющувала очі на деякі речі (нікому це не нагадує окупацію Донецька, Луганська і Криму, аби захистити «русскоязычное население»?). Німців накручували пропагандою, що потрібно «відновити історичну справедливість і відібрати наші землі». Зараз в принципі у росіян у телевізорах схожа тематика.

Я розуміла, що рано чи пізно буде повномасштабне вторгнення. Розуміла, що путін не залишить Україну в спокої. Розуміла, що надалі на нас чекають важкі часи і що нам, усім нам, доведеться ще відстояти свою незалежність і свободу. Тому я серйозно думала про те, аби після навчання в університеті підписати контракт із ЗСУ, щоб бути готовою. Але от незадача: не змогла передбачити точно, коли путін почне війну.

– До історії ти апелюєш не просто так. Ти – майбутня історикиня-археологиня за фахом. Звідки такі зацікавлення?

– За те, що я пішла вчитися на історикиню, я дуже вдячна своїй вчительці Ларисі Миколаївні. Ця жінка по-справжньому навчила мене любити і цікавитись історією. Вона вміє цікаво розповідати. На уроки частенько приносила якісь карти, журнали, показувала старі відео, вигадувала цікаві проєкти і завдання.

– Але розбір завалів у Мощуні та участь у теробороні, до якої ти прагнула, – це досить полярні «активності». Як тебе доля привела в спільноту «Б50»?

– Так вийшло, що у нас сформувалась група резервістів тероборони, і ми вирішили самотужки шукати інструктажі зі зброї, медицини, тактики. Бо розуміли, що з нами ніхто возитись не буде. У нашу групу закинули повідомлення від Саші (одного із організаторів волонтерської групи «Б50»), що на Лісовому масиві проводять інструктажі – саме такі, як нам треба. Я прийшла, і у мене все добре виходило (у школі я два роки з хлопцями розбирала і збирала автомат). І головний інструктор запропонував працювати з ними. Я подумала, що він пожартував, але все було серйозно.

– Що входило в твої обов’язки помічниці інструктора?

– Після кожного нашого заняття люди мали можливість самі розібрати і зібрати автомат. Я слідкувала за тим, аби все виконувалось правильно, іноді підказувала, іноді показувала ще раз, аби людина краще запам’ятала. Також працювала з жінками, бо чомусь більшість боялася взяти до рук автомат, і потрібно було навчити їх не боятися, але завжди думати про «підвищену» відповідальність щодо зброї.

– Ти була однією з перших волонтерок, які потратили у щойно деокупований Ірпінь. Яким ти побачила місто? Як проживала це?

– Це було не так, як зараз. Тоді було багато кіпішу від приймаючої сторони (місцевої влади). Та й серед волонтерів теж хаосу вистачало. Пошук водія та вільного місця, місія «одягтися якомога тепліше, аби не змерзнути». І постійні «тягучки» на дорогах. Сотні волонтерів зібралися і поїхали допомагати людям. Це вражало! Мене тоді охопила гордість за наших людей, що фразеологізм «моя хата скраю, я нічого не знаю» точно не про нас!

Коли я вперше приїхала в Ірпінь, то мені було лячно. Більшість житлових споруд було побито, постріляно, зруйновано. Звичайних людей і не видно, одні комунальники, військові та волонтери.

Нас завезли на локацію і провели інструктаж, куди можна заходити, а куди – ні, що робити і як себе поводити. Нас також попередили, що сапери могли щось пропустити, тому ми мали бути дуже уважними. На початку я робила все повільно, намагалася бути обережною. Але потім помітила, що більшість працює активніше, не надто розглядаючи, що у них під ногами. Тоді і я вирішила вже не гаяти часу і працювати більш ефективно, бо роботи було дуже багато.

Я зрозуміла, що не хочу сидіти вдома. Я хочу допомагати людям. Тому вирішила робити все, що в моїх силах, щоб допомагати цивільним і військовим. Десь із квітня я почала активно кататися з волонтерами Київською областю. Де я тільки не була. Усе почалося з Ірпеня. Потім пішли Буча, Ворзель, Гостомель, Бородянка, Мощун.

– У «Б50» про Діану згадують як про дівчину, яка швидко складає автомат і круто копає окопи. Розкажи, що приваблювало тебе в такій допомозі військовим?

– Я хотіла, щоб мене взяли в ЗСУ, але не складалося. Тому вирішила хоч якось допомагати військовим. Перший раз на окопи я потрапила в Гостомелі. У мене вже є досвід роботи з лопатою, оскільки я вчуся не просто на історика, але ще й на археолога, і вже встигла побувати на розкопках. Тому для мене це була нескладна робота. Я знаю, як мені потрібно тримати лопату, в якому темпі копати, щоб швидко не втомлюватись. І це допомагає мені бути завжди «в ресурсі». Загалом я десь місяць-півтора провела лише на окопах. Це був дуже крутий досвід!

Зараз я просто не уявляю свого життя без волонтерства! Таке відчуття, наче я все життя цим займаюсь. Ще в далеких 2014-2015 роках, коли волонтерство в умовах війни у нас тільки зароджувалось, я не розуміла, як це все взагалі працює, це ж, напевно, такий хаос був.

– Звідки такий стереотип про хаос у волонтерстві? Певно, ти якось стикнулася з ним у житті?

– У 2015-му ми відправляли батька в АТО. Потрібно було його зібрати. Мені тоді було років 12, і я погано пам’ятаю цей період, але ми довго збирали йому амуніцію. Щось і своїми силами купували.

Зараз це все вийшло на новий рівень. Дедалі більше людей стають волонтерами. З’явилося більше напрямів, більше можливостей, більше комунікативних мереж для волонтерів. Я вже мовчу про рівень організації. Волонтерство – це крута можливість приносити користь людям та країні, причому не обов’язково мати якісь спеціальні навички. На мою думку, достатньо мати бажання допомагати, не лінуватися.

Найголовніше – не ставити собі обмежень. Будь-яка допомога важлива, чи то допомога військовим, чи притулкам для тварин. Тому варто робити те, що хочеться. Усі робимо, що можемо, вибору немає, ми – переможемо:)

– А що зараз тобі подобається у волонтерстві, після такої кардинальної трансформації його розуміння? Що надихає?

– У волонтерстві мені подобається все. Ти сам можеш вибрати собі роботу. Чи то шукати ліки для військових, чи роздавати гарячі обіди і збирати гуманітарку для ВПО (внутрішньо переміщених осіб), плести маскувальні сітки, влаштовувати благодійні ярмарки. Або просто розчищати вулиці, територію від сміття. Такий широкий вибір можливостей допомагає кожному знайти свою роботу.

Я сама себе надихаю. Звучить дивно, але це так. Мені дуже подобається те, чим я займаюсь. Для мене це навіть не хобі, а вже як повноцінна робота. Новеньким завжди кажу, що волонтерством потрібно займатися не для піару або ще для чогось, а просто тому, що хочеться.

Найкраща робота в Мощуні – це лупити стіни кувалдою. Не знаю чому, але мені просто подобається цей процес.

– Коли ти береш до рук кувалду, виглядаєш рішуче! Чи бували на волонтерстві ситуації, коли серце йшло в п’ятки?

– Було. Коли перший раз полізла на дах без страхування. До цього я таким не займалася, а враховуючи, що дах був пошкоджений, то це було… Але я вважаю, що якщо ти чогось боїшся, то з цим треба боротися. «Ой я боюсь, я туди не полізу», – це не має бути відмазкою, це має бути причиною для того, аби ти пішов і зробив це. Тому завжди, коли щось викликає у мене страх, я намагаюсь не закритись, а навпаки – побороти себе і свій страх. Зараз я не боюся залазити на пошкоджені дахи і там працювати.

– А яким ти бачиш майбутнє спільноти «Б50»? Чим нам варто займатися, коли настане осінь-зима?

– Я думаю, що наша організація буде тільки зростати. Наші організатори – справжні герої, які взяли на себе важку і відповідальну роботу заради розвитку фонду. Дуже за це їм вдячна.

Але я не хочу, щоб організація розвивалася тільки в будівельному плані. Було б класно, якби ми розвивалися в різних напрямах. Наскільки я знаю, у нас уже є групки, які займаються сітками й окопними свічками. Це також круто! Але якщо ми хочемо стати потужною організацією, то ми маємо працювати «на всіх фронтах» і по всій Україні. Думаю, через пару років це буде цілком реально.

Особисто я хотіла би допомагати з гуманітаркою для військових у гарячих точках. Така робота явно не для всіх, але думаю, знайдеться пара людей, які готові до такого екстриму.

– Якою Україна буде в найближчі кілька років?

– Питання доволі цікаве. Через 2 роки (та й через 3-4 роки) війна не закінчиться. Вона затягнеться… Війна не закінчиться до тих пір, поки існує російська федерація як країна. У нас є тільки два варіанти розвитку подій: або Україна паде і росія захопить всі території, або Україна вистоїть і буде триматись, допоки рф не розпадеться. Тільки так і не інакше я бачу закінчення війни.

Щодо майбутнього самої України, то мені важко сказати. Усе залежить від людей і тільки від людей. Не потрібно думати, що політики «все порєшают», а ми повинні сидіти склавши руки й очікувати. Термін очікування пройшов, настав час діяти. Люди мають бути свідомими, відповідальними. Патріотичність проявляється не в тому, якою мовою ти говориш або яку музику слухаєш, а у твоїх діях і в твоїй позиції щодо країни. І коли кожен українець і українка усвідомлять це, тоді й будуть зміни у суспільстві, тоді ми як нація духовно будемо розвиватись.

Над інтерв’ю працювали:

• Інтерв’юер – Наталія Гринюк
• Редактор – Катерина Легка