Денис Герасимов

Познайомити вас з директором БФ “Б50 Волонтери”, Денисом Герасимовим?

Бо цей скромний хлопець у зеленій панамі (або зеленій шапці), хоч і обожнює роль звичайного волонтера та роботу руками, але вміє вчасно проявляти ініціативу та масштабно мріяти про автобус. Своїм прикладом він показує, що навіть «брудна робота» на люках у Бородянці може бути в кайф.

Денис в інтерв’ю розповів:

  • як отримати круту професію після відрахування з універу;
  • коли прийшла ідея заснувати благодійну організацію;
  • чому він очолив БФ “Б50 Волонтери” та як це – бути її керівником;
  • чого очікувати від спільноти в майбутньому.

– Денисе, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Я був у Києві, на Троєщині, з родиною. Ми дізналися про це з новин. Є така фраза: «Якщо є потенційна можливість, що ворог нападе, то він обов’язково нападе». Я знав, що це може бути, тому спокійно поставився. Але спочатку розгубився. Ми дотримувались рекомендацій і почали збирати валізи.

А коли в сусідньому дворі згоріли машини, щось вибухнуло, повибивало скло (здається, це була ДРГ), тоді ми вже почали шукати сховища. У нас будинок ОСББ-шний, яким керує мій знайомий, ми облаштували в підвалі місця, щоб залишитися на ніч. Але швидко втомилися.

26-го я пішов до штабу Територіальної оборони. Туди була черга, близько 4-5 тисяч людей, вона рухалася дуже повільно. Ті, кого не брали, приходили наступного дня. Згодом військові попросили поділитися по мікрорайонах – почалася біганина. Наступного дня просили поділитись уже на сотні, усі бігали готували документи та контракти (до речі, досі в мене лежить непідписаний). Ще наступного – на двадцятки, а потім і на дванадцятки. І от, коли я чекав, коли мене хтось візьме у сотню, всі стояли і чекали так само. Тому я включився: давайте я вас поділю, давайте буду у вас старшим. У нас там 43-тя дванадцята вийшла!

Ми думали, що нам дадуть зброю, ми станемо біля дому і будемо відстрілюватися, робити коктейлі Молотова, пастки і таке інше. Але зброї немає, нічого не відбувається.

Згодом керівництво штабу ТрО задовбали запитаннями «Чому сидимо?», «Чому нас не викликають?», «Що робити?», «Коли нам дадуть зброю?» і вони пояснили, що жодного особливого юридичного статусу в «резерву ТрО» немає, та запропонували звертатися до добробатів, допомагати людям на місцях, готувати вогневі точки і таке інше.

Десь у ті ж дні дружина зібрала речі, зібрала малого і ми поїхали до Львова. Там попрощалися: вони поїхали в Чехію на місяць, а я повернувся в Київ і задумався, що робити.

– Наскільки розумію, ти вибрав саме допомогу людям. Як потрапив у спільноту Б50?

– Я точно не пам’ятаю як, але звідкись з’явився Саша Крамаренко, один з ініціаторів «Б50». Він почав діяльність із навчання резервістів і ТрО. Організував інструктажі зі збирання/розбирання автомата, тактичної та медичної підготовки. Я побачив, що збирають команду волонтерів на Ірпінь. Тоді на прибиранні було людей 500 зі всього Києва! На той момент я думав, ми будемо суто їздити, допомагати, розгрібати.

Ідея створити організацію з’явилася вже після перших поїздок на розбори завалів з іншими групами. Ми стали збиратися ранками на Братиславській, тому що більшість тих, хто їздив, були з Трої, Лісового, Дарниці, так було зручніше шукати водіїв поблизу. Потім почали спілкуватися про те, що ми ще можемо робити? Ми подумали, що є напрям навчання, є напрям прибирання, що їх можна об’єднати. Для чого? Щоб отримати розвиток самого руху. Бо можна займатися пошуком фінансів, матеріалів у приватному порядку. Але коли в тебе є організація, то є більше впізнаваності, довіри, прозорості, можна перевірити діяльність.

Саша був першим, Адель була другою, я – третім. Ще був Ілля, який брав участь в організаційних процесах.

– Як врешті так сталося, що ти був третім, але став керівником благодійної організації?

– Ми довго з’ясовували, хто буде директором. Саша сказав, що в нього не буде часу, що він не потягне. А я кажу: «Та що там тягнути! Ми ж не вигадуємо велосипед!». Я запропонував себе, всі погодилися, і я тепер думаю: «Оце ж стільки треба тягнути!». Тільки здається, що усе зрозумів, далі стає ще складніше, а особливо зараз, під час воєнного стану.

Головне, що є прозорість діяльності. Мені немає чого приховувати, тому мені просто. А ці складнощі з папірцями й формальностями – воно все вирішуване. Найголовніше, щоб ні в кого не з’являлося якогось незадоволення. Це складно, але доводиться дослухатися до кожного!

Логотип «Б50 Волонтери» я розробляв. Фігачив у голові, створював і приносив це, ми обговорювали.

– А ти розумієшся на дизайні?

– Так, це мій фах! Добрі люди мені підказали, що треба займатися комп’ютерною графікою, бо це перспективно. Я почав вивчати графічні редактори самостійно. Вивчав, пробував, помилявся, зупинявся, міняв редактор, дивився, чи він підходить мені. У мене тільки середня повна освіта. Я вчився в КПІ, рівно один курс. Але був такий «роздовбай», що мене відрахували, і я пішов у армію.

Зі своїм першим роботодавцем я познайомився просто в тусовці. Він запропонував роботу в ІАС «Подробности» телеканалу «Інтер». Сайт «Подробности» такий був, якщо пам’ятаєш. Там я сидів і робив банери на новинні статті. Малював ці «заманливі» гіфки. Ця робота тоді була для мене потрібною, бо це досвід і стаж.

Коли мій шеф ішов з «Інтера», це був 2006-й, здається, то запросив піти з ним. Я погодився. Сама компанія за роки змінювалась, а я залишався – малював сайти. Років три назад вона закрилася, і я перейшов у ту, де я зараз працюю.

– Над якими проєктами ти працюєш паралельно із керуванням «Б50 Волонтери»?

– Наша компанія є власником території кіностудії FІLM.UА. Займається підтримкою і обслуговуванням самого студійного комплексу: безпекою, опаленням, електрикою, сервісом і таким іншим для кінобізнесу й орендарів.

Тут я був дизайнером графічних робіт, а зараз – менеджер за трудовою. Бо графічний дизайн – це частина ширшого поля діяльності. Мені подобається створювати складні системи.

Одне із останніх завдань – ми створювали нову систему доступу на FІLM.UА. Треба було зробити на базі наявної програми всю цю історію: зробити бейджі, розподіл по компаніях, по часу, пропуск автівок, видачу матеріальних цінностей, складну систему обліку робочого часу.

Добре, що в мене була така можливість. Бо я навіть не знав, що мені це цікаво. Думав, буду малювати банери, сайти, складати інтерфейс, малювати, як юзер має користуватися сайтом. А потім зрозумів, що мені цікаво, наприклад, працювати в Аrchі (це така програма, що показує бізнес-процеси складних підприємств).

– У спільноти «Б50 Волонтери» теж досить розгалужена система. Які напрями фонду? Розкажи, бо не всі новенькі в курсі…

– У «Б50» зараз є три напрями.

Перший – це безпосередньо роботи: в Мощуні, Горенці, Ірпені, Макарові… Я його називаю «Б50 Відновлення». Для мене це те, що я можу робити. Я вмію копати і буду копати. Я вмію розбирати і я буду розбирати. Я вважаю дуже корисним іноді займатися «важкою» працею. Бо вона очищує, як би пафосно це не звучало. Приходиш додому  й у тебе вже немає зайвого клопоту в голові, переймання чи прилетить, чи ні. Ти просто відпочиваєш з відчуттям задоволення, що недаремно прожив день.

Ще є напрям «Б50 Навчання», за який відповідає Саша Крамаренко.

І «Б50 Виробництво», де робляться маскувальні сітки, окопні свічки і можна виробляти будь-що, якщо воно йде на користь армії та допомагає тим, хто звертається за допомогою.

– Ти на чолі такої величезної махіни, але при цьому легко «опускаєшся» до ролі звичайного волонтера. Припускаю, що деякі активісти навіть не впізнають у людині, з якою разом ремонтують дах у Мощуні, лідера спільноти…

– Я не підіймаюся до ролі керівника. У мене немає такого, що я відчуваю якийсь сильний керівний хист. У мене є розуміння, що якщо ніхто нічого не робить, то щось треба робити самому! І коли я приїжджаю, намагаюсь десь всередині бути. Давайте, зорганізуйтесь! Хіба ви не знаєте, що робити? Ось господар, ось лопати, ось машини…

– Що тебе найбільше надихає у волонтерстві?

– Мені подобається будь-яка зона, яку я розумію, що зроблю якісно! Окопи мені подобається копати. До речі, копати я навчився ще раніше. У нас з дружиною хобі – поїздити з металошукачами, пошукати скарби. Ми їздили Київською областю, куди дозволяє наш Dаewoo Mаtіz. Коли відпочивали у Каневі, походили під Прохорівкою. Ми не встигли багато, бо це тривало один рік чи півтора. Але знаходили монети, уламки скіфських прикрас… Люки ми оці розчищали в Бородянці, теж подобалося. Щирість людська надихає дуже сильно.

– Для нових активістів поясню, що у квітні-травні «Б50» працювали у Бородянці. Одне із завдань – допомога місцевому водоканалу з очищенням каналізаційних люків. Як тобі в них працювалося? Що цікаве вдалося розкопати?

– Ох, це бруднюща робота!!! Але я хочу показати своїми діями, що не треба її боятися. Іноді деякі люди кажуть: «Я не за цим сюди приїхав, це не через війну, це не прибиралося з радянських часів». Але ж ми вже зараз тут, біля цього люка, а навколо зруйновані будинки і головне – тебе просять про цю роботу! І якщо робота не стосується бойових дій і наслідків, то це не значить, що її не треба робити. Ба більше, ці люки ми не просто так чистимо, а щоб дати воду у модульні будиночки для людей, які втратили житло. Все взаємозв’язане!

Люк зсередини виглядає як звичайний колодязь: не дуже глибокий, там стоїть здоровенний шмат труби і кран. У люкові не можна працювати самому: обов’язково один нагорі, один знизу.

Деякі люки були розчавлені технікою, туди насипалося просто все – асфальт, цегла, бетон, пісок. А деякі просто з часом, через дощ, забиваються різним сміттям із вулиць. Були люки, з яких викачували воду  і ти стояв у багні. А що робити? Береш відро з мотузкою, маленьку лопатку й сидиш там, насипаєш. Якось я знайшов хокейну шайбу. Ще й так здивувався, що вона там робить?!

Волонтери «Б50» почистили всі люки на центральній вулиці, яка йде до тих модульних будиночків, і на прилеглих. Усі, які стосуються водоканалу.

– Що б ти сказав новим волонтерам, які долучаються до спільноти?

– Шановні волонтери, будьте уважні та обережні! Завжди і всюди. І в особистому житті, і головне, коли ви їдете в місця, де були бойові дії, чи які були під окупацією. Завжди треба залишати 1%, що десь може бути нерозміновано.

Буде зима, то у нас інтенсивність поїздок дуже знизиться, якщо не зупиниться до весни. У цей час треба попрацювати над собою і приготуватися. Бо ця історія надовго!

– Тобто, за твоїми прогнозами, війна затягнеться?

– Ні, я про мету нашої діяльності – ліквідацію наслідків російського вторгнення! Щоб якомога швидше позбавитися цього шраму… Я розумію, що не позбавишся повністю. Але хочеться, щоб коли діти виходять на вулицю, вони не бачили ці дірки, ці розбиті паркани і таке інше.

– Яким ти бачиш майбутнє України? Коли закінчиться війна?

– У нас люди – чудові! Вони відкрилися, коли 24-го почалося. Уже відбулися незворотні процеси! Тому однозначно все відновимо! Через 2 роки, думаю, я буду сидіти десь у Маріуполі й довбати якісь руїни чи навіть будувати щось.

Над інтерв’ю працювали:

  • Інтерв’юер – Наталія Гринюк
  • Редактор – Катерина Легка