Поліна Коруц
Руда бестія Б50.
Наш палкий вогник і заряд енергії. Але тільки хтось промахнеться пензликом мимо контуру чи образить слабких – обережно, ви розбудили в художниці й адміністраторці проєкту Сховки справжній тайфун!
Поліна звикла покладатися лише на себе, тому скрупульозна до деталей. Вважає, що неможливо робити на 100%, але 99% треба прагнути. Інколи вона – леді в сукні з чарівною усмішкою, а інколи в неї вмикається режим Кіровоградщини.
В інтерв’ю #героїБ50 з Поліною Коруц читайте:
- чому вона ще жодного разу не голосувала на виборах;
- як це працювати манікюрницею в Дубаї;
- як Б50 повернуло любов до малювання;
- чому називає себе майстринею-равликом.
АНКЕТА:
| ПІБ | Коруц Поліна Петрівна |
| Місто | Світловодськ Кіровоградської обл. |
| Вік | 35 років, день народження – 27 серпня |
| Фах, професія | майстриня манікюру, в «Б50» – адміністраторка проєкту Сховки, художниця |
| Хобі | малювання |
| Море чи гори? | гори, бо коли їх бачить – спокій у голові |
| Спорт дитинства | бальні танці |
| Улюблена страва | просто любить їсти, особливо деруни й желе |
– Поліно, де ти була 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?
– Я все проспала( Я завжди боялася ранніх дзвінків, а тут починає кричати мобільний. Телефонує сестра, каже, що почалася війна. Я нічого не зрозуміла, думала, що розводять.
Я до останнього була впевнена, що в голові у людини не може бути стільки гівна, щоби почати війну. Я виросла на розповідях про концтабір (у мене дідусь там працював) і не розумію, як сучасні освічені люди можуть робити війну… Я читала, що десь до кордону війська підводять, але не вірила.
І коли під вікнами проїхав російський БТР (якось заблукав на Оболоні у перші дні вторгнення) – це була остання крапля. Був такий гуркіт. Хоча я до останнього не хочу вірити в погане!
Рідні довели мене до істерики. Ми з подружкою пішли ночувати в підвал сусіднього будинку. І хоча взяли чим вкриватися, дуже змерзли, і після цього я вже не ходила – мені сильно замкнуло спину.
Я десь тиждень побула в Києві і поїхала до батьків. Племінниця знайшла волонтерів, які підвезли, сестра купила нижню полку в купе. У мене було пів години на збори: взяла котові їжу, фрейзер, насадки, інструменти, базу, топ, дезінфектор для роботи, собі – хіба білизну. Я хвора, кіт уперше в переносці й вийшов з хати, валіза і рюкзак. Отака була картина…
Таку кількість людей, яка тоді була на вокзалі, я бачила тільки один раз – коли у Київ приїздив Елтон Джон з безкоштовним концертом у 2012-му. На табло нічого не було: ні часу прибуття, ні колії. Мій потяг оголосили значно раніше. Він не був евакуаційним, але повний вагон їхав на Кременчук, ми навіть взяли до себе п’яту дівчинку без білета. Відправилися теж раніше, через трохи дзвонить мені мама, і каже, що був прильот по вокзалу… Руки тряслись. Їхали ми без світла, зі свічками на батарейках. Але найстрашніше було, коли на якійсь станції ми зупинилися і залунала сирена: ми хапатися за речі, а провідник нагримав: “Де я вас у полі шукатиму?”.
Я приїхала додому і видихнула. Мене всі зустрічали мовчки, всі були у стресі. Я дуже переживала за них, коли гупало в Світловодську, а вони за мене хвилювалися, коли в Києві було небезпечно.
Назад у столицю повернулася в кінці травня. Мені клієнтки почали писати: фото нігтів відправляти, як виглядає кутикула. Якось я назбирала роботи на 6 днів і з’їздила на розвідку. А згодом повноцінно повернулась. Мене виручило, що моя робота з дому.
– Багато клієнток мала у розпал бойових дій? Який манікюр тоді був популярним?
– Ох, коли дівчата почали дзвонити, у мене крила виросли. Усе досить швидко закрутилося, і на кінець літа у мене на 80% відновився заробіток. Когось із клієнтів уже нема, хтось поїхав і не повернувся.
Тоді літом усі хотіли коротенькі нігтики, світленькі маніки. Але були клієнтки, які просили щось яскраве, з блискітками, “вирви око” – на зло ворогам!
Спочатку я боялась записувати клієнтів наперед, максимум на 3 дні брала. Бо ж там бахкає, тут хоч би до листопада дожити) Але зараз усе інакше.
– Ти завжди з таким натхненням розповідаєш про манікюри, про свою зайнятість. Як давно ти в професії та як почала цим займатися?
– Я навчалась у коледжі на перукарку-манікюрницю. На практиці в салоні якось спробувала робити нігті і понеслось. І так уже 17 років! Робота з волоссям не пішла, а от манікюр… Колись на початку в мене зарплата взагалі була 3,5 грн, бо манікюр тоді у нас вартував 7 гривень))) Зараз я працюю сама на себе, уже років 10.
Я з тих, кому пощастило працювати на улюбленій роботі! Манікюр займає величезне місце у моєму житті. Мені це дуже подобається, ще й гроші приносить. Я люблю займатися дрібною роботою, я – «детальниця». Навіть коли починаю малювати об’ємне, все одно зосереджуюся на елементах.
Оскільки я в тісному контакті з людьми, це виснажує: 12-13 годин у день розмовляю з дівчатами, психолог на пів ставки. Клієнтка приходить з поганим настроєм – і в мене він пропадає. Приходить весела – і в мене добрий. Я дуже залежна від їхньої енергії.
Тому в мене є потреба часом побути наодинці, відключити голову, повтикати. Я такий собі равлик: працюю-працюю, потім приходить час і я починаю ходити пішки по місту, а далі знову равлик і мене не чіпати!
Я досі щоразу хвилююся за кожну роботу! Мама каже: «Як тобі стане все одно – кидай». Ми всі такі в родині, переживаємо за свою справу.
Крім заробітку, я несу й ризики: немає роботи – немає їжі. У мене немає лікарняних і відпусток. Кожний відмінений клієнт – мінус гроші. А я ще й допомагаю донатами.
– Ти дуже слушно сказала про психолога, адже у б’юті-сфері часто так: сідаєш у крісло і вивалюєш усе незнайомій людині, як найкращій подрузі… Тобі як психологу на пів ставки не треба свій психолог після таких ситуацій? Не вигораєш від цього?
– Звичайно, було. Найбільше вигорання – після роботи в Дубаї. Я тоді 3 місяці не працювала, настільки відвернуло. У мене там була дуже складна моральна обстановка, постійні склоки (я працювала і жила там з росіянками). Це треба просто пережити…
– У Дубаї майстринею манікюру!!? Як ти взагалі туди потрапила й чого шукала?
– Мене подружка загітувала. Вона працювала там, їй це життя дуже подобалось. Погодилась спонтанно. Я така, що мені «клац» – і я їду. Коли лікар каже, що можна завтра здати аналізи, я вже сьогодні здаю, бо завтра я можу забити болт. Так само із Дубаєм було.
Я прилетіла туди взимку, на початку січня. На третій день вийшла на роботу в салон краси. Працювала на окраїні Дубая. Клієнти до нас їхали 2 години в одну сторону, щоб зробити манікюр. За таких умов робити абияк не прокатить.
Мова там не обов’язкова: клієнти часто говорили російською, наша директорка гарно знала англійську. В салоні ще були перукарі з України, володіли іноземною й допомагали. У школі мені англійська давалася легко, після взагалі нею не займалася. Але за місяць я вже потроху почала розмовляти і тому змогла працювати.
У нас були клієнтки з усього світу. Там тих акцентів – взагалі неможливо зрозуміти. Наприклад, у нас часто обслуговувалися стюардеси з Emirates Airline, а серед них – представники Латинської, Північної Америки, Африки, Європи, Австралії, країн Азії. Я вже почула, як звучить практично кожна мова світу! У мене клієнтка була афроамериканка, знаєш, яка в неї шкіра оксамитова?! Вона така гарна, у них геть інакша структура шкіри. Я пропрацювала з усіма видами шкіри! Для майстра це досить класний досвід.
Але для мене це був і стрес. В Україні людяніше відносяться до майстрів, в Дубаї інакше. Коли ти приїздиш туди туристом – це одне, а як працюєш – усім на тебе наплювати, вони бажають лише заробляти бабло. Ти можеш старанно працювати, але якщо не знаєш своїх офіційних прав – тебе будуть нагибати. Коли я влаштовувалася, я нічого не знала про правила, але вже за пів року могла спокійно огризатися нашій директорці, бо вона робила, м’яко кажучи, погані речі щодо працівників. Уже після того, як я поїхала, дівчата навіть подали на неї до суду.
– То у вас там були справжні східні перипетії?! Довго протрималася в Дубаї?
– Я була там рік, хоча контракт був на два. Одна з причин – важка робоча обстановка.
У Дубаї я потрапила в компанію росіян, працювала і жила у квартирі-студії з ними. А вони – «склочні». Їм усе не таке: квартира – не така, робота – не така. Постійно обговорювали директорку, нагнітали негатив, халтурили, поки керівництво не бачить. Я це складно витримувала.
Також у нас була притрушена директорка. Ми їхала на фіксовану з/п – 4 000 місцевих грошей. Вона за правилами підвищувала оплату на 500 грошей тільки через пів року. Але мені підняла вже через місяць, щоб я нікуди не пішла. Я досить розмірена в роботі, не можу швидко працювати, у мене тоді якість падає. Але при цьому в мене було 90% повернень клієнтів і повторних записів. Я мала це все в секреті тримати.
До всього якось мене кондиціонером продуло. Мені заклинило весь правий бік. Я плакала, коли потрібно було вибрати колір лаку, і мене на робочому кріслі клієнтки мусили підвозити до стелажу, я не ходила. Цілий рік на роботі мені обіцяли зробити страховку, але я не витримала і купила квиток додому, поїхала лікуватися. Це була середина грудня, й директорка дуже сварилася, бо є передсвяткові записи. От я рачки по хаті лазила від болю, а її хвилювали записи, уявляєш? Коли я збирала речі, розуміла, що вже не повернусь.
Вийшло у сумі 11 місяців. Я для себе зрозуміла, що мені поза домом дуже важко. Спочатку все здається дуже гарним, а потім розумієш, що все штучне: бур’ян, пирій, скло, бетон, пісок. Ще й спека неймовірна, 600 влітку! Я дуже люблю зміни сезонів. Там 24/7 одне й те саме. І сонце сідає о 19 годині, тому що ближче до екватора, завжди з роботи виходиш у темряві.
– З українськими клієнтами й салонами все легше? Що найбільше цінуєш тут?
– Тут я можу сама підбирати клієнтів, адже працюю на себе. Я рідко, але відмовляю. Коли мене питають: «Поля, можна я дам твій номер? Там є потенційна клієнтка», я завжди питаю: «Противна чи ні?))». Для мене дуже важливий спокій у роботі.
Хтось каже, що недопустимо мати приятельські відносини з клієнтом. А я не можу інакше. 15 років – найдовший строк з клієнткою, вона ще з мого міста ходить до мене.
Знаєш, чому приходять до мене додому? Бо люди можуть поговорити, поїсти, зняти кофту. Для мене дуже важливо, коли клієнти вдячні і вільно можуть розмовляти, а не як у салоні. Ніхто не має влазити в цей простір з двох людей – майстер і клієнт. До мене приходять розслабитися. Бувають вчителі, особливо перших класів, і вони часто сплять. Багато хто приходить побалакати, а хтось посидіти в тиші.
Клієнти приходять до мене, як до себе додому. Але є мінус – дехто сприймає те, що я працюю вдома, як привід запізнюватися. Клієнток з дітьми або яким далеко їхати, можу зрозуміти. Але коли це моя сусідка, що живе через 2 будинки, я кіпішую.
Ну і ніхто не цікавиться вартістю дезінфікатів, крафт-пакетів, скільки електроенергії витрачається на сухожар (а він споживає як зварювальний апарат і працює мінімум 1,5 години в день). Що мій мікростоп вартує близько 10 000 грн, що в мене два фрейзери по 7 000 грн, що я купую дезінфікат за 1 000 грн/літр. Екофло от придбала, готуюся до роботи в блекаути.
– Те, що мене завжди лякало в майстрах манікюру, які працюють з дому, – безпека і чистота. Вони над цим нечасто запарюються. Поставили оці кварцеві кульки, попшикали антисепитком – і вся тобі обробка. Але ж це небезпечно. По-перше, для клієнтів, по-друге, для самих майстрів…
– Якщо ти побачиш обробку гласперленом – тікай!
Дивись, для нормальної обробки інструменту для роботи, має бути рівномірний температурний режим, має оброблятися повністю вся поверхня, тобто інструмент має повністю лежати в розчині і в сухожарі.
У мене така позиція: якщо майстер працює на дому – це не привід обмежувати дезінфекцію інструментів. Є санітарні норми, яких усі мають дотримуватись. Я беру трошки дешевше, ніж у салоні, бо не плачу оренду. Але хоч де ти працюєш, у тебе має бути гарно оброблений інструмент і якісні матеріали. У мене є сухожар, крафт-пакети для стерилізації. У кого проблеми зі шкірою, відправляю до подолога. Здоров’я – це важливо!
Також я проти одноразових щіточок, бо купа пластику викидається і не переробляється. Я залишаю пилочки по бажанню клієнта в окремих пакетиках. Дуже багато чого одноразового в манікюрі.
– Як ти «вляпалась» у Б50? Коли дізналася про нас і з чого почався твій волонтерський шлях?
– Мені завжди хотілося допомагати людям. Б50 якось мені “попалося” в Інстаграмі. Я почала приглядатися. Уперше їхала на розбір завалів у Мощун улітку минулого року. Я ще не бачила до того руйнувань, і перші 20 хвилин просто стояла. Ти ходиш по згарищі, а це – чиєсь життя. Ми прибирали тоді зруйновану кухню. Я дізналась, як смердять холодильники. Прибирали ми, а жіночка-сусідка нам води запропонувала. Це було так зворушливо, бо в неї теж зруйнований дім, навіть стола нема, а вона для нас…
У перший день я дуже обгоріла і була сильно зморена, думала, що моїй хворій спині хана. Але я прокидаюся наступного дня, а в мене вона геть не болить. Може, це на якихось емоціях?
Згодом я ще поїхала, Ксюху свою притарабанила, потім Аню. Далі ще людей підтягнула, і ми навіть двома машинами приїхали якось.
А потім побачила запит про малюнки у сховищі.
– Дивись, ти на роботі постійно малюєш, потім на волонтерстві в Б50 от уже понад рік розмальовуєш укриття. Не забагато? Не набридає?
– Ти що, навпаки! Завдяки Б50 я знову почала малювати. Коли малюю, я кайфую, для мене це перезавантаження. Колись могла всю ніч малювати, я не відчуваю часу. А з війною важко було.
Я візуально люблю гарне і дуже радію, як зроблю цукерочку. Це енергозатратно, але так класно. Це з розряду натхнення.
Таскати цеглу й малювати – це дуже різні речі. Малювання більше схоже на медитацію. Ти провалюєшся в цьому процесі. А коли ти фізично важко працюєш, в тебе мозок перезавантажується, ти зосереджений на своїй роботі. Фізично попрацював, заморився, але морально тобі легше.
– Що найважче тобі дається в роботі адміна проєкту Сховки? Як взагалі відбувається розробка концепції укриття?
– У мене своєї художньої роботи тут багато. Тому я – радше зам, ніж лідер, бо я не така напориста. Завжди сумніваюся у своїх силах, в якості своєї роботи. Але потім беру і роблю. Бо поки не зробиш – не будеш знати, що можеш! Буває, починається істерика, що в мене нічого не виходить. Потім проревілася, витерла шмарклі, заїла шоколадкою і далі пішла працювати.
Інколи мені спокійніше адміном, бо я знаю, де, коли, як. Мені треба, щоб деякі моменти я знала точно. Зараз уже розумію, кому написати, кого попросити, кого взяти, кого куди посадити.
Часом ми оглядаємо дуже страшні приміщення. Мені здається, що це якась катівня, а не сховище для діток. І я завжди думаю: так, треба, щоб діти, коли сидять в укритті, думали, що вони надворі, щоб була зелена травичка, дерева, тут чогось яскравого хочеться.
Буває, ми щось придумаємо, потім приїжджаємо, а там виявляються стіни криві чи штукатурка відпадає. Тому по ходу доводиться щось змінювати. Частину малюю я, частину – волонтери. Буває й таке, що треба коригувати, трохи переробляти, адже не всі вміють малювати, хтось взагалі вперше тримає пензлика в руках. І це завжди хвилювання, десь трохи нервово, бо мені хочеться все зробити якнайкраще.
Своєю візитівкою з усіх зроблених об’єктів вважаю Богданівку. Мені такий стиль дуже подобається, я б хотіла так кімнати в себе розмалювати.
– Як думаєш, як довго ще українським дітям потрібні будуть укриття? Яке майбутнє чекає нас у цій країні?
– Важке питання. Мені здається, що створені нами простори – багатофункціональні. Вони можуть бути укриттями від ракет, дітям там дійсно спокійніше. А ще вони можуть бути просто класами, ігровими кімнатами. Звісно, хочеться, щоб швидше. Але таких перспектив наразі не бачу.
Щодо майбутнього – у мене в родині ніхто ніколи не цікавився політикою. Ти знаєш, що я у свої 35 років ще жодного разу не голосувала на виборах? Так, увесь цей час мене не було в списках! Коли мені тільки виповнилося 18 років, я прийшла на дільницю до себе в школу, така намарафечена, а мені кажуть, що мене нема у списках виборців і я би мала перед цим написати заяву. Я тоді так образилася, що принципово її не писала. І оце тільки на останніх виборах мені вперше прийшло запрошення (але я не змогла приїхати в місто).
Усі події, що відбуваються зараз, змінили моє ставлення. І зараз я хочу допомагати, хочу озвучити свою позицію, хочу голосувати.
Над інтерв’ю працювали:
- Координаторка — Анна Норинська
- Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
- Транскрибаторка – Наталія Комісарова
- Редакторка – Світлана Рудоквас
- Більд-редактор – Богдан Головченко