Віталій Крохмалюк

Цей чоловік легко може збити з ніг – потужним кидком або влучним жартом.

Активний волонтер Б50 Віталій Крохмалюк у вільний час тренує дітей та дорослих у бійцівському клубі, вчить їх боротьбі. Але при цьому є дуже доброю людиною та юристом, який співпрацює з неприбутковими організаціями.

Волонтерство в Мощуні. Фото Ігора Стрембіцкого

В інтерв’ю #героїБ50 з Віталієм Крохмалюком читайте:

  • чому на волонтерстві у Б50 воліє тягати важкі тачки і відмовляється брати до рук молоток;
  • навіщо зробив своїм фахом юридичну допомогу благодійним і громадським організаціям;
  • як від спортивної кар’єри прийшов до навчання ММА;
  • що для нього означає захоплення орнітологією.

Віталік, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– У Києві, о 4-ій ранку дружина збудила і сказала, щоб я збирався, що роботи в мене вже нема…

Речі 5-річного сина вона зібрала заздалегідь, за пару днів, ми хотіли їхати ще в середу. Але у мене напередодні ввечері тренування і треба було по роботі їздити в четвер. Ми своє теж щось кинули в рюкзак і поїхали до моїх батьків. Виїжджали з Києва пів дня. Але альтернатив я особливо не побачив. Куди подіти дружину, двох дітей?

Я не вірив у те, що буде повномасштабне вторгнення через своє «скудоуміє»… У моїй інформаційній бульбашці повсюду гуманізація суспільства: вегетаріанці, зоозахисники, борці з домашнім насиллям, їм не до глобальних конфліктів. І плюс я казав, що війна у нас давно, з 2014 року. Куди ще? Нащо їм Київ? Промахнувся… Імперія хоче розширятися, завоювати нові території, це економічно вигідно (мабуть, імперія так думала). Можливо, десь був промах у них. Можливо, десь їхня пропаганда сказала, що тут чекають. А вийшло, що не чекають, і наша пропаганда змогла об’єднати Україну.  Тому ми об’єдналися: хто на фронті, хто в тилу.

Щодо питання про закінчення війни. У нас безліч телеграм-каналів, на які я не підписаний, заспокоюють людей, що 2-3 тижні і все. Не закінчиться воно в нас ніколи. Тому будьте готовими – вижити вдасться не всім.

Волонтерство в Мощуні. Фото волонтера Франко

Чому для евакуації ви вибрали саме напрям твоїх батьків? Наскільки розумію, це село під Молдовою і там поруч Придністров’я з російською військовою присутністю.

– Персонально я знав, що Придністров’я – це мильна бульбашка. Там служать самі жителі, їм воювати дуже напряжно. Простіше буде пред’явити паспорт і повернутися в Молдову.

У село нас багато приїхало – аж 25 людей. Добре, що всі помістилися в хаті) Повернувся назад вже в кінці травня.

Чи пригадуєш, коли дізнався про Б50 та що стимулювало долучитися до волонтерства?

– Перші вихідні літа, коли побачив у фейсбуці, що набирають волонтерів. Христина з Демократичної сокири написала, що Б50 збирають волонтерів. Це було перше, що попалося у стрічці. Де було вільно, туди і клацнув.

Будемо об’єктивними: крім цього виду волонтерства, мої руки ні на що не здатні. Тягати тачки – прям прекрасно! З «рукодєлієм» у мене погано, а з фізичною працею – добре.

Волонтерство в Мощуні. Фото Наталії Гринюк

Я пам’ятаю, як ти відразу дав настанови: не давайте мені молотка, я буду носити відра, возити тачки, накидайте, нормально накидайте. Але ж ти виріс у селі, де зазвичай тато хлопчика вчить щось робити руками.

– Тут така ситуація: я і брат, молодший на 6 років. Дід у нас столяр-тесляр, усе, що стосується вікон, дверей, дахів, зробив і нам, і багатьом сусідам. Він хотів давати мені молоток, а потім сказав: «Іди читай книжки!». Мені дали косу. Важко робити у мене чудово виходило. Генетика – наука складна) Мені батько каже: «Дурня вчить – лише псувать». Менший навчився, я – ні.

Волонтерство в Мощуні. Фото Наталії Гринюк

Тачки, відра ти тягаєш. Якоюсь мірою це близьке до боротьби, якою ти займаєшся. Чи буває у тебе крепатура після поїздок у Мощун?

– Звичайно, буває. У мене зі спиною проблеми, діагнозів на цілий листок. Але якщо живий до сих пір, то можна.

Крепатура буває у всіх. Хоча я в спорті уже років 20, страшно сказати. Я колись боровся, є медальки і пояси. Згодом перестав виступати на змаганнях, але ще займався. Потім були травми спини. Призбавив оберти, коли народилася дитина (вона потребувала дуже багато часу). Я перейшов у тренерську діяльність. Це ще один волонтерський напрямок, який давно зі мною.

Волонтерство в Мощуні. Фото Ігора Стрембіцкого

Тренувати дітей – це волонтерство? Я була переконана, що ви отримуєте певні гонорари. Бо ж чула про перемоги твоїх вихованців у змаганнях, досить серйозний рівень хлопців…

– Ну тренуємо ми не тільки дітей. Робимо це безкоштовно. Є зал, є 2 основних тренери, ми тренуємо безоплатно, оскільки часи важкі (уже років 10 як важкі))). Хлопці в міру сил скидаються на оренду залу. Зазвичай не вистачає) Але це яскравий приклад того, що комунізм не працює: якщо не береш грошей, то воно не дуже конкурентне.

А втім, у нас 15 майстрів спорту вихованих! Навіть зараз у нас тренується 2 члени національної збірної, які нещодавно їздили на чемпіонат світу.

Зареєстрували бійцівський клуб «Фенікс», від нього подаємо заявки на турніри. Уже багато років входимо в трійку кращих у Києві по ММА (так, це те, що раніше називали «боями без правил». Але зараз там є доволі чіткі правила. Цей спорт визнаний в Україні вже давно, є федерація). Плюс також виступаємо по панкратіону, грепплінгу, бразильському джіу-джитсу, бойовому самбо. Там теж у трійці.

Волонтерство в Мощуні. Фото Світлани Рудоквас

До речі, я хлопцям допомагав створювати цей клуб як юрист. І потім кажу, що трохи боротися вмію. Приїхав, спробували, виявилось, що я нормально вмію боротися. Зараз я приїжджаю сюди двічі на тиждень (середа, субота) проводити тренування, возити на змагання. Намагаюся  разом з хлопцями боротися, щоб тримати себе в формі.

Моя сфера відповідальності – діти від 14 років і старші. А взагалі дітей беруть від п’яти. Так, це абсолютно нормально, якщо вони будуть боротися, душити, ламати. Вони як кошенята у 5 років перекидаються. Головне – не травмувати їхню психіку.

Моя частина тренувань – це боротьба в партері, больові прийоми: як зайняти домінуючу позицію, щоб зручно зверху, як зламати чи задушити. Оскільки я саме боротьбою займався (бразильським джіу-джитсу і частково дзюдо), я не вмію правильно бити, але душити, ламати вмію прекрасно.

Зараз нюанси з тренуваннями у тому, що багато хлопців пішли добровольцями. Дехто з членів національної збірної не повернувся, вже у кращих світах. Тому…

Волонтерство в Мощуні. Фото Олександра Тішури

Коли я бачу тебе на волонтерстві, ти такий привітний і добрий, а боротьба без правил пов’язана з певною жорстокістю, агресією. Щось не складається…

– Це стереотипи про спортсменів, що вони або відбиті, або агресивні. Агресія є у кожної людини. Хтось лишає її в комп’ютерних іграх, а хтось – на татамі. І на татамі – це найкраще місце для вивільнення агресії.

Дуже багато хороших спортсменів по факту – добряки. На вулиці, м’яко кажучи, ніколи не билися, не конфліктували. Необов’язково бути якимось маніяком, щоб навчитися боротися. Є багато хлопців з двома вищими освітами, програмістів, у яких я беру книжки почитати.

– А ти коли-небудь бився на вулиці? Траплялися випадки, що тобі доводилося таким чином себе відстоювати?

– Звичайно, я виріс в селі. Нормально ми билися – махач, з міліцією і подібним. Це не привід для гордості. І я не скажу, що я був там великим бійцем, шукав цих пригод (я намагався їх уникати). Але з огляду на те, що був не найслабшим у тій двіжусі і тікати якось теж не дуже, доводилося брати участь. Хтось до нас приїхав у село, ми до когось поїхали в село. Це більш ніж достатня причина для розбірок. Радості це приносить мало, незалежно від того, з якої сторони барикади ти був.

У всіх життя складається по-різному. У мене без бійок не могло би фізично скластися. Я відразу скажу, що у школі вчився на п’ять і закінчив податкову академію в Ірпені з відзнакою. Тобто фактично я не був хуліганом.

Волонтерство в Мощуні

До слова, про твій фах. Моє перше враження було, що ти представник творчої професії. Можливо, сценарист чи дизайнер. Чому юриспруденція і на чому ти зараз спеціалізуєшся?

– Це ще найкраща картинка, яка могла скластися. Я думав, ти скажеш охранцем в АТБ)

Я як ФОП працюю з великими юридичними компаніями або напряму з клієнтами з громадського сектору. Роблю все, що стосується реєстрації неприбуткових організацій, ну й інших юридичних осіб заразом.

І щодо питання, як же брати гроші з громадського сектору. Працював з «Повернись живим» до 2022 р. Перший раз не знав, що це вони. Потім приїхав на офіс, дізнався. Кажу: «Давайте безкоштовно щось зроблю». Відповідь чітка: «Уся робота має оплачуватись. Ти ж заробляєш ЛИШЕ цим». Зробив знижку. Окей! От відразу по безготівковій формі оплатили. І ми з ними дуже довго на знижках працювали.

Волонтерство в Мощуні

А чому тоді такий сектор – неприбуткові організації? Уже сама його назва натякає, що для юриста-підприємця прибутку там годі шукати…

– Це тобі так здається) Я працював у Міністерстві юстиції деякий час за цим фахом. Потім 2014 рік, долар скакнув догори, зарплата вниз. Сім’я, іпотека і зарплата 130 доларів не ув’язувалися ніяк. Треба було працювати на себе.

У нас було кілька чоловік, ми зараз так і тримаємось, працюємо паралельно, приводимо клієнтів. Вибору в нас особливо не було: був сектор, який ми розуміли і знали. Взялися і так до сих пір. Досвід з 2007 року, тому питань, на які не знаємо відповіді, немає. Це дуже допомагає.

Ти волонтериш, навчаєш дітей боротьбі, допомагаєш громадським організаціям і при цьому ще маєш доволі оригінальне хобі – цікавишся орнітологією. Що це означає на практиці?

– Я активно цікавлюся дикою природою. Це не лише орнітологія. Ходжу по полях і лісах, видивляюся нори, гнізда, фотографую, збираю координати. Співпрацюю з деякими науковцями, відсилаю їм дані, обіцяють, що використають у науковій роботі, щоб узагальнювати систему про природу, візьмуть у свою кандидатську. Орнітологом я не став, то зараз надолужую. З війною особливо в лісі не походиш, але ще попід селами якісь нори можна зафільмувати.

Волонтерство в Мощуні. Фото Ігора Стрембіцкого

Намагаюся вивчати в міру сил. Читаю  наукові журнали (як не дивно, наші, українські), які можна почитати. Є науковці, які дають ознайомитися зі своїми працями. От Марина, до якої їздили у притулок Біла Скеля. Просто пишеш їй: «Марино, дайте, свою кандидатську», і через 5 хвилин її робота висить у тебе в месенджері.

Дуже гарно, що тепер це доступно для людей. Бо як послухаєш те, що розказують мисливці((( Вони не розбираються в біології, вміють тільки стріляти. Деякий час я сидів на мисливських форумах і багато складалося хибних ілюзій про зоологію. Зараз доводиться їх виправляти. Я теж на полювання ходив (але не стріляв). Наслухався там, але здебільшого грамотність – на нулі. Справжніх знаючих мисливців з роками менше і менше. Сучасні молоді мисливці не відрізняють птахів одне від одного. Летить? Треба стріляти!

Ми з дружиною раніше їздили в гори, у заповідники, щоб знайти вовчі сліди, подивитися оленя, кабана, знайти тваринок вживу. З 5-річним малим це доволі проблематично. Бо ми йдемо по бездоріжжю. Але в ліс виїжджаємо регулярно разом – збирати гриби, ходити по норах. Я кажу йому: «Сиди тихенько, зараз звідти вийдуть лисенята». І тут виходять справжні дикі тваринки…

Волонтерство в Мощуні. Фото Адель Левченко

Повернімося до теми волонтерства. Графік твоєї участі у поїздках Б50 доволі регулярний. Що дозволяє бути системним, вмотивованим?

– Ми знову перейшли в якусь філософію. Такий вмотивований! Та ладно!? Чувак раз у 2-3 тижні їде, тягає тачки. У нас типу війна в Україні. Ми ж не можемо нічого не робити! Шукати в себе десь всередині мотивацію, виголошувати пафосні промови, що всі об’єднуються?.. Ми маємо це робити, оскільки окрім нас ніхто того робити не буде!

У нас справжній колектив. У нас весело, майже ідеально. Прекрасний психологічний мікроклімат. 99% людей – добрі, позитивні, веселі. З деякими волонтерами обмінюємося книжками.

Щодо психологічної стійкості, про яку запитують. Для себе виробив чітку позицію і такий собі «водорозділ». Ми всі в умовах війни, але ми не в Бахмуті, не в окопах, по нас не стріляють. Тому нема чого переживати і скиглити. Для себе дійшов думки, що поки я тут, не треба вестися на свої психологічні пастки. Роби все, що можеш! Слова господарів типу «Тут тачку не вивертай. У нас тут сина  градом порвало» радості не приносять. Але дорослий мужик має триматись. Це «триматись» трохи рветься на похоронах друзів. Але зрештою оживаємо.

Волонтерство в Мощуні. Фото Наталії Гринюк

Яким ти бачиш майбутнє України?

– Усім хочеться вірити у щось хороше. Але скажіть, будь ласка, ви зараз бачите якісь передумови закінчення війни? Російські газ і нафта продаються, внутрішніх конфліктів не прогнозується. Ну, утилізує росія вагнерівців і ще когось, вони в цьому не бачать проблем.

Найближче майбутнє у нас не райдужне. Дуже вірю, що трапиться диво: знайдеться перемикач, ельфи натиснуть і всі скажуть: «Давайте ми вийдемо на кордони 2022 року, чи 2014, чи 2013». Звичайно, ми погоджуємось з пропагандою, що Крим відвоюємо, але давайте відверто: той, хто говорить «відвоюємо», зазвичай каже це з якогось дивану. Зовсім не з фронту. 

Тому майбутнє в нас досить жорстке. Таке щастя, як у 2021, нас чекає нескоро.

Над інтерв’ю працювали:

  • Координаторка — Анна Норинська
  • Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
  • Транскрибаторка – Наталя Коміссарова
  • Редакторка – Світлана Рудоквас 
  • Більд-редактор – Богдан Головченко