Репортаж Hromadske: день із волонтерами в Мощуні

Стіна з газобетонних блоків — як фортечний мур, який треба взяти: 12 метрів завдовжки і три заввишки. Чоловіки й жінки ланцюжком притискаються до стіни: ногами міцно впираються в землю, долонями піднятих рук — у газобетон. 

Ноги, спини, руки перетворилися на один напружений м’яз. Стіна починає хитатися, ось побігли перші тріщини, хтось із хлопців підбадьорливо вигукує: «Бл..!» І стіна завалюється в протилежний бік. Є! 

Місцевий мешканець Сергій Тютрин нервово торкається свого обличчя: волонтери громадської організації «Б50» щойно знесли останню вцілілу стіну його будинку, розбитого російськими снарядами в селі Мощун під Києвом. 

— Якби не волонтери, нам довелося б заплатити приватній фірмі за демонтаж не менше ніж 200 тисяч гривень, — каже Сергій. — Для нас це фантастична сума. 

У лютому-березні 2022 року в селі велися жорстокі бої. За даними волонтерів, більш як 75% усіх будинків (понад 2000 осель) у Мощуні були зруйновані. Волонтери «Б50», аби допомогти мешканцям села, запустили благодійний проєкт «Відбудова в Гостомельській громаді».

— Більшість людей просто не мають можливості самотужки розчистити руїни і звільнити від них свої двори, — зауважує координатор проєкту і юрист за фахом Руслан Габдулов. — Держава і місцева влада наразі нічим не можуть їм допомогти, вони просто не мають для цього необхідного ресурсу. І навряд чи скоро матимуть. Тому люди звертаються до волонтерів. Ми за останній рік розчистили на Київщині понад сотню дворів. Це мало, але ж ми працюємо лише по 1-3 дні на тиждень.

Кожен шматок арматури треба виривати вручну

В обумовлений час волонтери збираються на виїзді з Києва — дехто аж із Борисполя, Обухівщини, Білої Церкви, навіть Ніжина. На позір — колона дорогих автівок суботнім ранком їде розслаблятися. Хто б здогадався, що юристи, науковці, айтішники, менеджери міжнародних компаній, перекладачі, відпрацювавши напружений тиждень, знову їдуть працювати. 

У Мощуні координатор суботніх робіт Сашко Тішура, відповідальний працівник одного з міністерств, знайомить новеньких із правилами техніки безпеки, розводить по локаціях. Помічники переодягаються, розбирають інструмент — і боже поможи. 

Хата в Сергія Тютрина була чималенька — 212 кв. м, будувалася на велику сім’ю. Снаряди розбили другий поверх, Сергій тішився надією врятувати хоча б перший, але наразі стало очевидним, що треба валити все.

Тут усе нагадує кінохроніку столітньої давнини: немає ні бульдозера, ні вантажівки, з надбань цивілізації — перфоратор, але він один на два десятки волонтерів. Отже, кожну цеглинку, кожен шматок арматури треба виривати вручну.

Денис Христенко, «у миру» висококласний майстер із ремонту човнів, «накришує» стіну перфоратором на дрібні уламки, інші допомагають йому ломами: уламки мусять бути настільки малими, щоб їх зручно було згрібати й виносити.

Частина жінок стають у ланцюжок і, як колись бруківку на Майдані, передають одна одній брили газобетону (блоки на початках здаються досить легкими, але що довше їх тягаєш, то більше вони наливаються вагою). Остання в ланцюжку накладає блоки в тачки. Аня Норинська, ейчарка міжнародної компанії, вантажить їх, немов кубики «Лего». 

Дайош техніку!

Чоловіки пхають навантажені уламками тачки в кінець вулиці — там височіє величезна, як донбаський терикон, гора з того, що до війни було мощунськими будинками. Сільрада виділила під ці терикони спеціальні місця.

У квітні, коли відзначали річницю деокупації Мощуна й до села приїздив президент, головну вулицю розчистили. Наразі хтось із постраждалих на свої гроші винаймає для цього вантажівки. Коли і хто ліквідує звалище — невідомо.  

Свою тачку я теж підвожу до терикона, але вправно висипати биті блоки не виходить. Розвантажитись — це ціле мистецтво: треба зробити так, щоб не заважати напарникам і не травмувати свої ноги. Виручає Сашко Трещов, він — працівник іноземної консалтингової компанії. Так у парі ми й працюємо деякий час.

— Я з понеділка по п’ятницю зайнятий на роботі, тож шукав собі варіант волонтерства у вихідні і щоб була якась фізична активність, бо маю сидячу роботу в офісі. Це вже моя сьома чи восьма поїздка. До Мощуна я тільки працював і податки платив — а цього мало. Людей жаль, тут є сім’ї з дітьми, у яких абсолютно розбиті будинки, — розповідає Сашко.

Пилюка виїдає очі. Поруч гребеться мініатюрна жінка, маленька, як підліток, затята, як оса. Іра Кух — юристка, займається нерухомістю.

 — Багато тих, з ким спілкувалася до війни, тепер не мої: не донатять на армію, не допомагають, є й ті, що за росію, — каже Ірина. — А тут у мене нове коло спілкування — однодумці. 

Тягати цеглу легше, ніж слухати розповіді мешканців Мощуна про їхні біди. Вони живуть у вагончиках серед руїн. У багатьох навіть лопат немає, щоб хоч трохи розчистити двір. А тут потрібні і вантажівки, і мотоблоки.

З робочим інструментом і в самих волонтерів непросто. Лопати, відра, тачки частково купують за гроші їхньої громадської організації. Реманент також закуповує і Павло Кулінський. Він айтішник і підприємець. А тут — той, що ламає стіни, возить тачки, по-дружньому тролить свою товаришу Юлю: ой, мовляв, пані з олігархічного Козина мала сьогодні примху працювати в Мощуні. 

— Мені дуже подобається цей проєкт, адже все просто, без начальників і бюрократії: бери побільше, кидай подалі. Ми з хлопцями і вантажівку сюди приганяли, і соляру для трактора діставали, коли потреба нагальна була. Не я один, тут усі так — допомагає хто чим може, — каже Павло.

Подав заявку і став у чергу

М’ясо готове, волонтери звично сходяться на багатообіцяльний запах. Пенсіонерка Ірина Потьомкіна розповідає, що відправляє солодощі бійцям на фронт, але цього якось мало, тому вона в Мощуні. 

— Мені подобається, як у цьому проєкті організована робота: заходиш на сайт, реєструєшся на поїздку, зазначаєш, з якої станції метро тебе забрати, — і до цієї станції за тобою приїде волонтерська машина. А після роботи тебе завезуть додому. Тут завжди є інструменти, засоби захисту, координатори розподіляють людей на локації — ми приїжджаємо туди, де нас чекають. 

Сьогодні за організацію роботи відповідає Сашко Тішура. Із текою під пахвою він схожий на колгоспного рахівника з радянських комедій. У теці — аркуші, на яких значиться, до кого волонтери їдуть і який приблизно обсяг роботи треба виконати. 

— У нас система дуже проста: мешканці Мощуна подають заявку в «Б50», ми їх ставимо в чергу. Так, у нас є черга, бо ж бачите, скільки тут у селі руїн. Сергій і Оксана, приміром, заявку ще взимку подали. А потім оглядаємо фронт робіт: чим він більший, тим більше треба волонтерів, інструментів. Визначаємо, скільки волонтерів приїдуть на своїх автівках, розподіляємо по їхніх машинах тих, хто «без коня». Працюємо зазвичай до 16-17 години, взимку — менше. Наш проєкт хороший тим, що для участі в ньому не потрібно ніякої спеціальної підготовки — розбирати завали може кожен. 

За одну суботу зробити все заплановане для мощунців Оксани і Сергія волонтери не встигли. Приїдуть наступними вихідними. Оксана вдячно прощається: слава богу, розбитий будинок уже не мулятиме душу. 

Я сідаю в машину до Юлі Горбасенко. Юля — підприємиця і волонтерить на розборі завалів не вперше. Намагається їздити не лише щосуботи, а й у п’ятницю. 

— Я вам скажу, що краще літня пилюка, ніж зимові морози й дощі. Узимку дуже важко було. Холодно, усе замерзає у брили, треба ломами працювати, потім киркою. Чай миттєво холонув, чашки в снігу, зігрітися можна тільки роботою, бо не в усіх господарів вагончики у дворах були. Під снігом-дощем руки мокнуть і зразу мерзнуть, ноги коцюрбнуть.

Ми проїжджаємо повз «Епіцентр», що на столичних Берківцях. Автостоянка ущерть забита автомобілями. 

— Якби хоч маленька частина цих людей хоч один раз на тиждень приїхала до Мощуна, ми б уже закінчили роботу в цьому селі, — зітхає Юля. — Ви уявляєте, скільки таких сіл на Київщині, по всій Україні? Роботи для всіх повно.

Авторка: Майя Орел

Джерело: Hromadske