Руслан Габдулов
Свій шлях у Б50 Руслан почав з розбору руйнувань на Київщині, потім зайнявся координацією волонтерських поїздок, а з часом став директором ГО “Б50”.
Наразі свої ресурси він спрямовує на адміністративну роботу та розвиток спільноти, здобуває знання та навички, необхідні лідеру громадської організації, планує нові масштабніші проєкти.
В інтерв’ю #героїБ50 з Русланом Габдуловим читайте:
- чому волонтерство відновлення на часі;
- що змінилося у діяльності спільноти Б50 з моменту першого інтерв’ю;
- про історію появи деяких проєктів Б50;
- про помилки, допущені у волонтерській діяльності, та шляхи їх виправлення;
- чи є план “Б” на випадок мобілізації усіх чоловіків Б50.
– Попереднє інтерв’ю ми записували з тобою понад рік тому, в кінці червня чи на початку липня, коли ти саме робив перші спроби бути координатором виїздів Б50 у Мощун. Наразі ми пишемо інтерв’ю вдруге, восени 2023 року. Що відтоді змінилося у твоїй ролі у Б50? Як би ти визначив свою роль для волонтерів та організації зараз?
– Моя роль в організації – керівник невеликого, але зростаючого проєкту. Пошук ідей для розвитку, ресурсів для їх реалізації, побудова команди та процесів, дуже багато комунікацій.
Свою роль для волонтерів я бачу в тому, аби все працювало добре, а вони не задумувались над тим, що хтось це організовує. Адже добре налагоджені процеси – непомітні.
Для прикладу. Щоб команда волонтерів могла ремонтувати чи декорувати укриття для дітей, має бути багато зроблено: пошук заявок, їх аналіз; комунікація, огляди, переговори; складання та доопрацювання кошторису; розробка та підписання документів до початку роботи та після її завершення; безпосередня організація волонтерських поїздок. Окремою гілкою роботи є фандрейзинг, бухгалтерський облік, закупівлі, логістика. Іншою гілкою – медійне висвітлення та звітність. Це все потребує залученості, побудови алгоритмів та координації.
– Чому для тебе є важливим питання відновлення?
– Моє потрапляння у Б50 та саме у цю галузь –- збіг, адже коли почалась повномасштабна війна, я шукав себе у різних напрямах волонтерства. Проте згодом зрозумів, наскільки важливим є саме відновлення, і наскільки це – тривалий процес, який потребує довгострокових зусиль.
– У 2022 році у вихідні дні на розгрібання завалів сумарно приїжджало близько сотні волонтерів Б50. Зараз, у 2023 році, приїжджають десятки. Як ти вважаєш, чому так сталося?
– Очевидно, що громадянська активність – нелінійна. Вона має свої піки, спади та плато. Кризи, стресові ситуації, як, наприклад, окупація Київщини навесні 2022 року, спочатку привертають багато уваги. З часом увага, зацікавленість та ентузіазм спадають. Це абсолютно нормальний процес. Це не унікальна проблема Б50 чи України. Це нормальне явище для психології людини зокрема та соціуму загалом.
– Давай пройдемося по проєктах, які наразі є в Б50. Загалом у нас 4 напрями діяльності. Розбір завалів, з якого починався Б50, трансформувався у проєкт Приберемо!. Волонтери досі їздять ліквідовувати наслідки окупації в Мощун, Ірпінь та інші населені пункти Київщини. І найчастіше вони чують запитання: “А хіба там ще не все прибрали?”. Тобто ми вже півтора року прибираємо й досі прибрали не все. Чому так, як ти вважаєш?
– Тому що те, що може зробити один снаряд, потім кілька десятків людей прибиратимуть декілька тижнів. А снарядів було багато.
Чому досі всі завали не прибрані? Очевидно, що в тому форматі, в якому працюємо ми, це повільний темп. Це робота на роки.
– Можливо, в такому випадку потрібно працювати над темпом? Наприклад, прибирати не руками волонтерів, а спеціалізованою технікою?
– В ідеалі, так і повинно бути. В ідеалі це все повинно робитися централізовано, і ми впевнені, що колись саме так і буде. Але люди, чиє житло зруйноване, живуть не колись, а просто зараз. Тому ми робимо те, що можемо зробити. Зараз.
– Можливо, для більшої ефективності Б50 краще сконцентруватися на тому, щоб знайти, умовно, екскаватор, ніж залучити десяток нових волонтерів?
– Думаю, якщо у нас з’являться гроші на екскаватор, ми витратимо їх на щось інше, де вони матимуть більший ефект. Але ми зараз працюємо над одним, назвемо його так, середнім рішенням.
– Тобто ти говориш про те, що місцева влада повинна витрачати гроші ефективніше, наприклад на екскаватор. Але водночас стверджуєш, що, якщо такі кошти з’являться у Б50, то використати їх потрібно на щось інше?!
– У структурі нашої діяльності це було би нераціональною витратою коштів. У структурі діяльності ОМС, яка часто має на балансі відповідну техніку – ні. Вважаю, що одним із напрямів нашої діяльності в середньостроковій перспективі має стати, зокрема, і адвокація цієї позиції або пошук інших ефективних рішень.
– Крім Приберемо!, у Б50 також є проєкти Сховки, P.AGE, Пухнаста неділя, низка просвітницьких і медійних проєктів. Як ти вважаєш, чи це не розфокусування діяльності Б50? Можливо, ці ресурси варто було б направити на покращення взаємодії з владою, прибирання Мощуна чи інших сіл?
– Усі проєкти ми будуємо так, щоб кожним із них автономно займалися окремі команди. Це мінімізує розпилення зусиль – моїх та інших людей, задіяних у керівництві організацією загалом. З іншого боку, це створює синергію та інший масштаб діяльності. Ми даємо нашим волонтерам можливість реалізовувати себе за різними напрямами. Бонусом є те, що деякі люди, які, можливо, втомлюються від одного заняття, можуть переключитися на інше й продовжувати робити корисні справи разом з Б50.
Через різні проєкти ми диверсифікуємо наші компетенції, амбіції та плани. Ми бачимо себе як організацію, яка працює комплексно, одночасно розвиває декілька взаємопов’язаних проєктів.
– Хочу завершити блок про Мощун питанням про безпеку волонтерів. Розкажи, будь ласка, як та чому переглянули вимоги до техніки безпеки?
– Від самого початку роботи Б50 ми намагалися дбати про безпеку. Забезпечували рукавиці, маски, каски, окуляри та інше. Ці засоби захисту ми завжди надавали волонтерам. Чому зараз ми почали значно активніше акцентувати на цьому увагу? Ми як організація розвиваємось, дорослішаємо й очікуємо того ж від своїх волонтерів. Зрештою, майданчик, на якому працюють волонтери, мало чим відрізняється від будівельного майданчика. Для будівельників правила безпеки написані, у прямому сенсі, кров’ю. Сумніваюсь, що анатомія людини, яка не отримує оплати за свою працю, чимось відрізняється, чи закони фізики в цьому випадку діють інакше. В Україні подекуди досить іронічно сприймається високий рівень турботи про здоров’я в розвинених країнах. Натомість, коли йдеться про середню тривалість та якість життя, іронізують рідше.
Я вже казав, що волонтерство відновлення – це маратон. а не спринт. Люди в цьому русі мають турбуватися про себе, а також розуміти певну відповідальність за процес загалом, оскільки нещасні випадки аж ніяк не сприятимуть його популяризації.
– Але водночас жодна техніка безпеки не убезпечить на 100% від нещасних випадків. Наскільки мені відомо, інші волонтерські організації не так сильно переймається технікою безпеки, як Б50.
– Я не порівнював Б50 з іншими організаціями, але, на мою думку, ми дійсно найбільше переймаємося безпекою наших волонтерів. Комусь це може не подобатися, втім, такою є і буде політика в цій організації. Згадаймо один трагічний кейс. Отут, за кілька кварталів від кафе, де ми сидимо, уламки ракети вбили людей, що стояли біля дверей зачиненого бомбосховища. Чи можна було спрогнозувати, що рано чи пізно таке станеться? Так. Чи можна було вжити заходів, щоб цього не сталося? Щоб бомбосховище було відкритим? Так. Сталося інакше. І лиш після цього почали щось робити. Я все ж налаштований працювати на випередження. Якщо ми можемо мінімізувати ризики, ми це робитимемо. Незалежно від того, що практикується в інших організаціях. Зрештою, я ніколи не мав звички орієнтуватися на нижню планку. “Ніхто не переймається, то й ми знехтуємо”. Ні, не знехтуємо.
– Що ти хотів би сказати тим людям, які продовжують халатно відноситися до техніки безпеки?
– У нашій країні нині є деякі більш актуальні можливості для демонстрації своєї безстрашності, аніж ризикувати життям та здоров’ям на волонтерстві у селі під Києвом.
– Хочу поговорити про проєкт Сховки, який з’явився у Б50 досить спонтанно: до нас звернулися із садочка в Бучі та попросили облаштувати укриття. А згодом цей кейс переріс у повноцінний проєкт. Чи думав ти, що перший випадковий вчинок переросте в окремий напрям діяльності Б50?
– Рік тому це був абсолютно новий для нас досвід. До мене звернулися з пропозицією облаштувати укриття. Я поїхав подивитися на це місце. Спочатку це завдання здавалося непідйомним, бо об’єкт був у жахливому стані. Але ж складні виклики цікаві. Ми взялися за цей проєкт і, як на мене, результат виявився чудовим.
Коли ми завершили перший проєкт облаштування укриття, проаналізували ситуацію і зрозуміли, що є потреба продовжувати займатися цим.
– Пам’ятаєш, після загибелі людей біля зачинених дверей бомбосховища в Києві почали проводити перевірки й виявили мільйонні крадіжки на облаштуванні укриттів? Чи бачиш ризик у тому, що хтось також може відмити кошти на тих сховищах, якими займається Б50, але прикритися тим, що Б50 облаштували укриття на суму вкрадених коштів, хоча насправді це було за наш рахунок?
– Хороше питання. Ми постійно вдосконалюємо способи аналізу об’єктів, на яких працюємо, враховуємо досвід і намагаємося мінімізувати такі та інші ризики, а також відстежувати подальші новини щодо них. Думаю, якщо б таке сталося, ми б про це дізнались. На щастя, наразі з усіма об’єктами таких проблем немає.
– Ти, напевно, чув оптимістичні прогнози про те, що вже цього року ми повернемо Крим? Пропоную пофантазувати, що війна закінчиться у 2023 році. На твою думку, чи доцільно в такому випадку продовжувати облаштовувати укриття?
– У мене були схожі думки у квітні цього року, коли був спад ракетних обстрілів. Після квітня прийшов травень, коли обстріли були чи не щодня. Якщо через місяць закінчиться війна, росія розпадеться та зникне як держава, і та робота, яку ми зараз робимо з облаштування укриттів, виявиться непотрібною, то я безмежно цьому зрадію. Але такий сценарій – лише один із можливих.
А є ще інші: війна не закінчиться ні у вересні, ні в жовтні, ні в листопаді цього року, ні у 2026 році. Або закінчиться, а через кілька років почнеться знову, адже це не перша війна росії проти України. І поки існує росія – не остання. Тому ці укриття можуть рятувати життя ще багато років.
У цьому ж контексті можна говорити, наприклад, про позашляховики: можна зібрати гроші на авто, через 2 тижні воно має бути на фронті, а через 2 дні в росії почнуться якісь внутрішні проблеми (а ми вже бачили анонс), ми швидко звільнимо свою землю, і це авто стане непотрібним. Таке може статися, може не статися, тож уся робота має робитись доти, доки це вже точно не стане непотрібним.
До того ж, часто школи використовують укриття як приміщення для навчання, як спортзали тощо. Це ставатиме додатковим корисним простором.
– А які в середньому витрати Б50 на облаштування укриттів?
– 30-70 тисяч гривень. Чому не півтора мільйона? По-перше, ми не маємо зараз таких коштів, тому беремося за об’єкти, які пропорційні нашим поточним можливостям. По-друге, я сумніваюся щодо доцільності проведення ідеального ремонту в укриттях, хіба що вони одразу облаштовуються як повноцінні мультифункціональні об’єкти. В інших випадках масштабні витрати, як на мене, не пропорційні їхнім функціям. Авжеж, маючи безмежні ресурси, можна робити безкінечні покращення. Але ж ресурси ніколи не безмежні.
– Можливо, замість дитячих укриттів варто зробити укриття в будинках, де, наприклад, живуть наші волонтери та інші сім’ї?
– У будь-яке укриття в будь-якому будинку спускається буквально кілька сімей, хоча теоретично всі повинні бути в укриттях. Дорослі люди самі приймають рішення, де їм бути під час тривоги. Для дітей в освітніх закладах такого вибору немає, принаймні так має бути. І вони не повинні в період свого формування, у стресовій ситуації перебувати в темному, запліснявілому місці, де по кутках валяються щурі. Взагалі ніколи й за жодних обставин. Тому я вважаю, що наша задача – облаштувати для дітей безпечний та комфортний для перебування простір.
Тому, знову ж таки, це питання ефективності зусиль.
– У Б50 є ще один великий проєкт, цільовою аудиторією яких є діти – P.AGE. Багато хто не зрозумів, яким чином він виник, оскільки цей проєкт йде дещо врозріз з двома першими напрямами діяльності Б50 – Приберемо! та Сховки. На твою думку, яким чином проєкт P.AGE вписується в концепцію Б50? Як та чому він виник?
– Концепція Б50 – це відновлення постраждалих від великої війни росії в Україні громад. Відбудова, безпека та розвиток громад, зокрема дітей – усе це чудово лягає в концепцію діяльності нашої організації. Тому, якщо дивитися зі сторони, то, можливо, поєднання цих проєктів виглядає неочевидним. Але якщо подивитися через призму нашої концепції – всі проєкти логічно пов’язані.
Щодо проєкту. Прозвучить несподівано, але для мене він – не про книжки і не про дітей, а про інструменти та про їх вплив на формування свідомості тих, хто буде становити основу українського суспільства за декілька десятиліть.
Книжки у шкільні бібліотеки передають багато організацій та активістів. Якби ми хотіли робити те ж, поставили б у торгових центрах коробки з підписом “Книжки для дітей звільнених громад”, і за місяць зібрали би дві – три тисячі книжок. Можливо, частина з них була би навіть цікавою дітям. Однак у цього проєкту зовсім інша ідея й інші показники ефективності. За цей час ми передали всього декілька сотень книжок, доклавши до цього дуже багато зусиль. Але це не просто книжки – ми відбирали ті, що в комплексі можуть дати своїм читачам можливість пізнати світ, себе та своє оточення, знайти своє покликання.
– Як ти вважаєш, чи можна цей проєкт зробити більш відкритим для волонтерів? Наприклад, залучати їх до закупівлі, передачі книг на кшталт “відправ нам книжку з переліку – і ми передамо її в бібліотеку”.
– Ми нещодавно мали цікавий кейс, коли до нас звернулася компанія, яка хотіла підтримати наш проєкт у рамках свого корпоративного волонтерства. Вони взяли перелік книжок (до речі, пізніше схвально про нього відгукувалися), частину придбали співробітники, а частину – компанія. Співпраця в такому форматі нам дуже подобається, бо ми наполягаємо, щоб книжки відповідали складеному нами переліку.
– А якщо в когось вдома залишилися якісні книжки в хорошому стані, чи може людина передати їх вам?
– Може. Ми вже отримували такі книжки і передавали їх у бібліотеки, як бонус до основного списку. Окрім книжок ми також передавали настільні ігри.
Словом, якщо це книжка українською мовою, розрахована на дітей, нова чи в дуже хорошому стані, відносно недавно видана – залюбки приймемо.
Чому важливо, щоб книжки була видані після 2004 року? Бо вони відповідають сучасному контексту, яскраві та цікаві, часто з ілюстраціями чи надруковані на гарному папері – такі книжки хочеться брати до рук і читати, адже популяризація читання є однією із вторинних цілей проєкту.
– На першому етапі P.AGE передавали книжки лише одній бібліотеці, щоб протестувати систему, перелік книжок, підхід і формат. На другому етапі вже збиралися кошти для закупівлі та передачі літератури для п’яти бібліотек (а фактично, завдяки залученню волонтерів, вдалося передати книжки у сім бібліотек). Наступний крок – це 50 бібліотек. Чи не надто амбітний стрибок? Як плануєте його здійснити?
– На третій етап проєкту не вийде (і ми цього не планували) залучати кошти шляхом фандрейзингу серед наших волонтерів. Нагадаю, що перші два етапи планувалося та вдалося реалізувати переважно ресурсами спільноти. Зокрема, метою було впевнитися, що зможемо ми втілити цей проєкт і налагодити процеси.
Третій етап значно масштабніший і для його реалізації ми плануємо залучити ресурси донорів з-за кордону.
Наразі у нас є близько 350 запитів від бібліотек на отримання книжок. Йдеться про різні регіони України, але ми фокусуємося на південно-східних областях, бо потребують україномовної літератури, дерусифікації та зменшення наслідків впливу російських наративів та окупації. Більшість заявок – з Донецької, Миколаївської, Запорізької, Херсонської та інших областей. Однак ми плануємо працювати з усіма регіонами. Наприклад, уже маємо заявки з Закарпаття, Бесарабії, де хоч і не було російської окупації в цій війні, але все одно є потреба певної “ін’єкції” українізації, бо в них є свої проблеми з цим. Зокрема, в деяких регіонах “інші країни” працюють над створенням/посиленням свого культурного простору та наративів, чому також потрібно протидіяти. Зрештою, до деокупованих територій у ширшому сенсі можна віднести всю територію України.
Тобто проєкт P.AGE можна масштабувати до всіх бібліотек України – були б ресурси. Він також може працювати лінійно, бо постійно з’являються нові якісні книжки – і ми можемо передавати їх бібліотекам, з якими вже співпрацюємо. Наприклад, на додачу до нашої 50-ки ми можемо надсилати ще 5-10 книжок щороку. Авжеж, з часом держава буде закривати певні слоти. Але, найімовірніше, це будуть підручники та класична література. А от саме таку додаткову розвивальну літературу бібліотеки навряд чи масово отримають найближчим часом. Тому цю прогалину можемо закрити ми в рамках проєкту P.AGE.
– Як ти ставишся до стереотипу, що сучасні діти мало читають? І чи впливає це упередження на сприйняття проєкту P.AGE?
– Цьому стереотипу – щонайменше сотня років. У ширшому сенсі – щодо книжок загалом. Але книговидавництво було і є. Наприклад, той же “Гаррі Поттер” досі продається мільйонними тиражами по всьому світу.
Мені здається, що стереотип сформували та підтримують дорослі, які самі не читають та не дають дітям цікавих книжок. Коли ми передали книжки в першу бібліотеку, я побачив реакцію дітей, їхній щирий інтерес та бажання першими взяти книжку, пороздивлятися. І переконався, що ми все робимо правильно. При тому, що вперше ми передавали літературу в село неподалік від Києва, діти з якого уже щось бачили у своєму житті. А якщо говорити про село посеред полів десь на Херсонщині, через яке пройшла війна і де досі немає стабільного зв’язку, електрики, інтернету, але живе багато дітей – то паперовий носій стає одним із небагатьох джерел інформації, знань та розвитку.
– У Б50 нещодавно додався ще один великий напрям діяльності – “Країна волонтерів”. Розкажи, будь ласка, про нього детальніше.
– На початку цієї розмови я говорив про те, що є піки, є плато, є спади інтересу до волонтерства. Якщо ми хочемо не просто бути споживачами “на ринку” волонтерства, а хочемо бути проактивними, формувати в Україні сталі традиції волонтерства, допомоги та небайдужості, то однією з місій нашої організації, яка планує працювати не “пожежною командою” для вирішення окремих проблем, а в довгу, надавати допомогу систематично, на перспективу, є популяризація волонтерства. Ми намагаємося формувати суспільну думку в тій сфері, в якій працюємо. Сподіваємось, що з часом волонтерство відновлення стане непотрібним, втім, звичка до солідарності у суспільстві залишиться.
– Яких проєктів чекати від “Країни волонтерів”?
– Уже рік ми публікуємо інтерв’ю з нашими волонтерами. Пізніше до них додалася фотовиставка в Києві та в різних містах України. Нещодавно з’явилася ще одна фотовиставка, міжнародна. Також ми організовуємо корпоративне волонтерство. Саме над цими проєктами ми працюємо зараз та продовжуватимемо працювати у майбутньому. Можливо, додадуться ще якісь ідеї.
Ця робота цікава тим, що ми можемо працювати як в Україні, так і за її межами. Наприклад, міжнародна виставка дає можливість реалізувати кілька наших цілей: популяризувати Б50, залучати кошти та партнерів на проєкти нашої організації та розповідати, що таке Україна та хто такі українці, чим ми зараз живемо. Коли ми ведемо переговори із закордонними партнерами, вони зчитують ці наші прагнення, підтверджують, що у світі є дуже багато російських наративів, неправдивої інформації про Україну. Натомість ми показуємо, що в Україні є люди, які допомагають, роблять свої маленькі внески у відбудову та розвиток, які не чекають, що прийде ООН, UNICEF чи інша організація і за гроші платників податків з Європи, США тощо зробить в Україні добре. Ми показуємо, що українці у вільний від роботи час збираються і роблять те, що можуть робити.
– Ми поговорили про величезну кількість проєктів Б50, які вже працюють як система. Напевно, були проєкти, які не вдалися. Що це було та чому вони не дійшли далі стадії ідеї, тесту чи першого етапу реалізації?
– Я можу згадати один проєкт, який у нас не “злетів” – це проєкт навчання. Ми планували побудувати структуру тренінгів для розвитку волонтерів, громадянського суспільства в Києві, а також виїзних тренінгів для громад на деокупованих територіях, які допомогли б їм здобути корисні навички та компетенції. Ми спробували реалізувати кілька тренінгів, та згодом відмовилися від цієї ідеї. Точніше заморозили проєкт до кращих часів. Так склалося тому, що ми усвідомили, що у нас не до кінця є розуміння, що давати людям, та недостатньо адміністративного ресурсу, щоб якісно реалізувати цей проєкт. Якщо ми бачимо, що не тягнемо проєкт та/або не можемо якісно його реалізувати, ми відмовляємося від нього. Натомість фокусуємося на тому, що нам добре вдається.
– Зараз багато людей щодня вибирають, на що донатити. На твою думку, що важливіше: відбудова чи підтримка армії?
Важливо все. Втім, є чимало людей та організацій, які з огляду на різні причини готові фінансувати лише гуманітарні проєкти. Від початку моєї участі в управлінні Б50 я ставив собі за ціль побудувати організацію так, аби вона працювала акцентовано на залучення таких коштів. І ми рухаємося по цій стратегії.
– Як ти вважаєш, у чому ти недопрацьовуєш у Б50?
– Я максимально критично ставлюся до своєї роботи. Зокрема, ми досі недостатньо проактивні у фандрейзингу. Якби спільнота мала більше грошей, то наші проєкти просувалися би значно швидше. Зміни в цьому напрямі – ціль на наступні 3-6 місяців.
Загалом мені подобається, чого ми досягли за останній рік, враховуючи, що зробили це невеликими людськими та фінансовими ресурсами. Але я також бачу поле для розвитку та вдосконалення.
– А чи були у тебе відверті помилки за час роботи в Б50?
– Великою помилкою було те, що я надто затримався в ролі координатора й учасника волонтерських поїздок. Це приносило особисте задоволення, але забирало дуже багато часу, який я не інвестував у розвиток організації.
– Як ти вважаєш, які твої особисті якості та риси характеру заважають розвиватися Б50?
– До певного моменту заважала моя надмірна емоційність, яка виходила з того, що я надто близько до серця сприймав розвиток організації. Це завдавало шкоди організації, людям у ній, та й, зрештою, мені. Але я зробив висновки, і зараз цей запал працює на розвиток.
– Ти згадав про свою зайву емоційність. У лютому 2023 року ти був близький до того, аби піти з Б50. Через декілька днів ти змінив думку. Під зайвою емоційністю ти мав на увазі цей випадок?
– Ні, хоча тут тригером дійсно були деякі емоції, але загалом це не був емоційний вчинок. Це було виважене рішення, яке я приймав, як виявилося, спираючись на хибні переконання. Наприклад, мені здавалося, що я дав цьому проєкту все, що міг. Фоном тут виступали особисті проблеми та поширене серед волонтерів емоційне вигорання. Але минуло кілька днів, я мав змогу поспілкуватися з різними людьми і зрозуміти, що прийняв неправильне рішення, подивившись на все з іншої сторони. Було важко визнати свою помилку, втім, я пишаюся тим, що мені вистачило раціональності виправити її, а не триматись за неї, аби не “втратити лице”.
– Б50 розвивається: є проєкти, є плани. Але все це може завершитися, якщо чоловічу частину команди мобілізують. Як Б50 може захиститися від втрати тебе, наприклад?
– Думаю, що це найкомфортніший з можливих подібних сценаріїв. У нас буде вдосталь часу на транзит і перерозподіл функцій та повноважень. Це не є суттєвим ризиком для організації, зокрема, з огляду на те, що більшість нашої команди – жінки.
Суттєвішими є раптові ризики. Тромб чи вантажівка на зустрічній смузі. Бо це мить – і все, людині кінець. Ймовірно, для мінімізації впливу цього ризику варто створити якийсь протокол та систему рішень.
– Ти зараз багато буваєш на форумах, подіях тощо. Це для того, щоб потішити своє его?
– Абсолютно ні, я не люблю подібні заходи, і це точно не те, в чому полягають мої амбіції. Це – можливість дізнатися, що відбувається в нашому напрямі діяльності, побачити тенденції, поспілкуватись та обмінятись досвідом з людьми, з якими маєш схожі цінності, які мають досвід та експертність. Зрештою, і до нас звертаються за експертністю в тих галузях, у яких ми працюємо.
Думаю, надання експертизи та адвокація інтересів бенефіціарів її допомоги будуть ще одним напрямом діяльності Б50.
– Чи є щось, що тебе не влаштовує у волонтерах?
– Є риси, які мені не подобаються в людях загалом – безвідповідальність, схильність до популізму та критики заради критики.
Особисто мені хотілося б, аби волонтери наших проєктів ставали частиною команди, активніше долучались до розвитку організації, брали на себе трохи відповідальності за її розвиток. Адже волонтери приходять і йдуть, передаючи цю “естафетну паличку” наступним людям, а організація лишається і має лишатись, аби цим наступникам, власне, було куди приходити, і було кому адмініструвати їхню роботу.
– То хто є важливішим – волонтери чи організація?
– Я пропоную подивитись на це з дещо нестандартної і глибшої точки зору. Хто є вигодонабувачами організованої волонтерської допомоги? Проста відповідь – люди, яким ми допомагаємо. Але хто є зацікавленими сторонами, стейкхолдерами цього процесу в ширшому сенсі? Тут уже щонайменше три групи суб’єктів – бенефіціари (вони отримують допомогу), волонтери (вони реалізовують своє бажання допомагати та деякі інші мотиви) та організація, яка через цей процес отримує свій розвиток, аби мати змогу реалізовувати складніші та масштабніші проєкти допомоги. Нехтування, як і домінування чиїхось окремих інтересів, неприпустиме.
– Ти згадував про те, що зацікавленість у волонтерстві має хвилеподібну природу. Коли, на твою думку, знову буде сплеск інтересу до волонтерства?
– Сподіваюся, його не буде. Очевидно, що піки стаються після катастроф. Наприклад, попередній сплеск інтересу до волонтерства відбувся після підриву дамби Каховської ГЕС. Авжеж, якщо зараз на якесь село під Києвом впаде ракета, то на усунення наслідків приїде втричі більше людей, ніж приїжджає зазвичай. Але це погане рішення. У травні ми виділили в окрему програму наші проєкти з популяризації волонтерства відновлення. Українці – максимально проактивні у волонтерстві, і ми хочемо підтримати цю енергію, аби вона була частиною норми поведінки не лише у кризові часи, але й у довгостроковій перспективі, адже відновлення України – не спринт, а маратон. Хороший приклад – донація крові. Трагічні події спричиняють черги у центрах крові. Далі – штиль. А це потрібно завжди. Тому є ініціативи, які пропагують системну донацію як звичку. Ми робимо те саме, у своїй ніші.
– Тебе не обурює, що деякі люди починають волонтерити лише після того, як з ними трапляється якесь горе, а ви з командою Б50 допомагаєте без таких критичних штурханів?
– Ні, не обурює. Люди різні: у кожного своє життя та пріоритети. Я не вважаю, що маю моральне право засуджувати когось, хто приділяє цьому менше часу, ніж інші. Зрештою, долучитись до нашої команди можна в різні способи. Кожен робить той внесок, який може.
Інтерв’ю записане у вересні 2023 року.
Над інтерв’ю працювали:
- Інтерв’юерка – Наталія Гринюк
- Транскрибаторка – Марія Наумчик
- Редакторка – Світлана Рудоквас