Артем Онищук
Зазвичай він створює будівлі, але зараз доводиться розбирати їхні руїни.
Наш активний волонтер Артем Онищук — архітектор за фахом. Він проєктував будинки, розробляв інтер’єр кількох залів «Охматдиту» та мріяв збудувати в столиці аналог Лондон-Сіті.
Проте 2022 рік поставив це на паузу. Архітектори зараз на низькому старті, чекають на Перемогу, яка дасть початок великій відбудові України.
А поки є час, Артем вирішив волонтерити! Ми в «Б50» дуже цінуємо його фахові поради. Адже він добре розуміється на дахах і сам може полагодити покрівлю. А ще — спроєктував наш склад у Мощуні, а зараз розробляє дещо мегаважливе (що поки в «Б50» тримають у секреті).
В інтерв’ю #героїБ50 з Артемом Онищуком читайте:
- яких правил має дотримуватися волонтер, щоб ефективно допомагати з ремонтом пошкоджених дахів;
- чому роботу архітектора Артем вважає захопливою;
- яким бачить процес відновлення України.
— Артеме, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?
— Мене розбудила дружина. Сказала, чути вибухи. Я відразу навіть не зрозумів (я належу до тих людей, які до останнього не вірили, що почнеться війна. Я не розумів і досі не розумію, на*іга треба було починати війну). А потім почув особисто кілька вибухів. Ми в цей час були в Києві, жили вздовж Харківського шосе біля Парку партизанської слави. Там недалеко є стратегічний об’єкт і, я так розумію, саме туди прильоти були.
У моєї дружини тітка живе недалеко від станції метро «Харківська». Ми зідзвонилися й вирішили, що поки поїдемо до неї разом із донькою, будемо всі разом. У ніч з 24 на 25 лютого над Позняками збили ракету. Вона впала на будинок, недалеко від нас. І ми вирішили, що варто їхати до бабусі на Хмельниччину, але я залишуся в Києві.
Перший час була прострація, я не розумів, що робити, в різні чати додавався, дивився — можливо, десь комусь була потрібна допомога.
— Додавався і випадково знайшов знаменитий чат «Б50 Волонтери»?
— Я шукав різні телеграм-канали про волонтерський рух. До каналу «Б50» мене якось Адель додала. І буквально тиждень я послідкував, подивися, що всі їздять, волонтерять, щось роблять. Коли я був у стані незрозумілості, була людина, яка мене підштовхувала і казала, мовляв, чого ти сидиш? Це моя дружина. І думаю: «Чого я чекаю?» Треба приєднуватися, все одно роботи немає.
— Ми перервали інтерв’ю, бо тобі зателефонувала донька. Вони з дружиною десь далеко зараз? Який ти батько? Мені чомусь здається, що дуже добрий…
— Дружина і донька за кордоном. Відправив їх до тещі, яка в Італії живе. Незрозумілість сьогоднішнього дня сприяла рішенню про виїзд.
Доньці 4 роки, звати Варвара. Бути татом — класно. Коли я ріс, у мене не було контакту з дітьми. І вже на своїй дитині я зрозумів, що таке діти. Дивишся на неї: вона нещодавно була зовсім маленька, поміщалася на руку від долоні до ліктя, і вона росте, стає все більшою. До війни ми постійно гралися разом. Доня любить, щоб я її на руках носив.
Я добрий поліцейський, який завжди на стороні мами. Бо доня любить мозок винести (особливо мамі), а мені дружину шкода. Тато — це подушка для биття, образно кажучи.
— Ти в команді «Б50» один з найактивніших волонтерів, що ремонтують дахи. Якось я спостерігала за твоєю роботою на Садовій, 57 у Мощуні. Ти тоді ремонтував дах, спираючись однією ногою на драбину, а іншою — на балкон. Здається, ніби ти безстрашний! Ти ні на секунду не лякаєшся висоти?
— Я ж на той старий балкон не просто так ставав! Я спочатку перевірив, у мене ж технічний склад розуму) Я навіть у бабусі запитав, хто той балкон робив.
У мене взагалі страх висоти. Наприклад, якщо я буду стояти на 25-му поверсі та дивитимусь униз, всередині трохи похолоднішає. Але на 10-му чи 15-му немає такого страху.
Я не професійна у плані дахів людина, я архітектор, який проєктує, але деколи стикався з тим, що робив це сам. Якщо подивитися глобально, то причиною, мабуть, є те, що я народився і виріс у селі. Я дуже часто лазив по деревах, і у мене ніколи не було страху, коли я високо сидів на гілці і дивився вниз) Я знайомий з інструментом. Студентом я працював на будівництві. Тому сукупність багатьох факторів дається взнаки.
— Як досвідчений волонтер-покрівельник, поділись, яких правил безпеки варто дотримуватися під час такої допомоги?
— Перш ніж лізти на дах, потрібно оцінити свої сили. Якщо ти не впевнений, то краще цього не робити. Також потрібно дотримуватись правил безпеки. Коли лізеш, треба дивитись, куди і на що ти спираєшся, куди поставиш ногу, щоб випадково не впасти. Мають бути максимальні правила безпеки, щоб себе вберегти.
Ідеально, якщо є якесь страхування. Коли я декілька разів допомагав на даху, то вилазив зі страхуванням. Ми прив’язували трос, фіксували його і обов’язково перевіряли, за що ми чіпляємо, наскільки воно міцно тримається. Обов’язково перевіряв, наскільки міцно, надійно та правильно я зафіксував це страхування. Тому під час падіння такі правила забезпечать те, що ти залишишся цілим.
— Ти за фахом архітектор і займаєшся проєктуванням будівель. Як ти зрозумів, що хочеш займатися саме цим?
— У школі я не міг самовизначитися: не знав, куди я хочу. Піти в архітектуру — це більше був поштовх мами, але я був не проти. Десь глибоко в моїй душі ця спеціальність отримувала відгук.
Мені архітектура дуже цікава. Я небагато подорожував, але в яких би містах не був, я завжди дивлюся на будівлі, на архітектуру, на стилі, звертаю увагу на міське планування.
Найбільше подобається сам процес створення. Дивитися, як те, що ти придумав і побачив у себе в голові, реалізують у житті — це, напевно, найцікавіше в професії. Що ти можеш створити щось своє. Те, що залишиться після тебе. Ти можеш спроєктувати якусь будівлю чи об’єкт, і воно стоятиме значно довше, ніж житимеш ти. Ось тебе вже не стало,— а твоє творіння продовжує жити, і разом із ним живеш і ти.
— Які об’єкти вже встиг створити? Що вже житиме після тебе?
— Для мене є дуже важливий і вагомий об’єкт — це київська лікарня «Охматдит». Новий корпус, який розташований на проспекті Перемоги. Ми з другом майже всю проєктну документацію розробили, також там є актова зала, і дизайн її приміщення повністю проробив я:— освітлення, світильники, стеля. Також я там робив молитовну кімнату.
Було круто спостерігати, коли я прийшов у те приміщення з голими стінами й вікнами. Все починається з того, що є план. Ти починаєш по ньому «накидувати», яким чином можна зробити якісь цікаві речі. У процесі було дуже багато нюансів! Стеля, яку я робив, була дуже різноманітної форми. Там є досить глибокі заглиблення, у яких розміщувалися світильники. Також є «опуски», у яких заховані інженерні комунікації. Дуже неординарний підхід вийшов.
У моєму випадку життя складається так, що я не тільки архітектурою займаюся, а й інженерією. От був один із досвідів розробки дизайну внутрішнього інтер’єру.
Перед самим початком повномасштабного вторгнення я проєктував гуртожиток, що був у складі лікарні, яку проєктувало моє архітектурне бюро. Це мала бути найбільша в Україні обласна опорна лікарня у Краматорську! На території цієї лікарні мав бути гуртожиток і ще декілька споруд (готель, ЖК), а в архітектурному бюро кожен відповідав за свій напрямок. Я проєктував гуртожиток, але не закінчив, і він поки що залишився на папері.
Коли розпочалася велика війна, моє архітектурне бюро стало, роботи немає. Я не звільнився, і зараз шукаю якісь можливості, щоб заробити гроші. Наприклад, роблю 3D-моделювання, інженерію (не по архітектурі), працював виконробом. Наразі архітекторам небагато роботи. Можливо, це зміниться після війни.
— Звісно, архітектори будуть потрібні, адже після Перемоги неодмінно почнеться відбудова…
— Тут питання до нашої влади: чи вона буде якимось чином стимулювати розвиток українських архітекторів? Чи замовить з-за кордону купу проєктів і людей, які будуть працювати? Має бути якийсь план дій, націлений на внутрішній ринок, українських архітекторів.
Можна побудувати всю країну за рахунок якихось закордонних проєктів, але це не буде поштовхом для української архітектури. Яскравий приклад — Німеччина. Після Другої світової війни вона брала закордонних архітекторів, але максимально давала можливість реалізуватися місцевим фахівцям, була створена конкурсна система: влаштовували відкриті конкурси, у яких брало участь багато архітекторів, і вибирали найкращі пропозиції. Було б класно, якби й у нас таке реалізували.
— Яка в тебе архітектурна мрія? Що би хотів збудувати?
— У мене є глобальна мрія для України — зробити щось на кшталт Лондон-Сіті, збудувати якусь невеличку «країну в країні».
Це концепція невеличкого клаптика землі, на території якого діють спеціальні закони, що відрізняються від загальнодержавних. На цій території може бути відсутня звітність про дохід (грубо кажучи, це офшорна зона). І за рахунок цього такий клаптик землі стає для світових корпорацій дуже ласим шматком. І тому, коли країни створюють такі речі, вони стають популярними. Але є один нюанс: має бути дуже сильна судова система.
По-перше, це дасть дуже сильний приріст для економіки. Тому що там, де є Лондон-Сіті, крутяться великі гроші. Відповідно, економіка висока, країна заробляє на цьому і люди не бідні. Якщо б в Україні з’явилося Київ-Сіті, хотілося б побудувати якусь висотку чи якийсь стоповерховий хмарочос. От у Нью-Йорку є дуже високі будівлі, щось типу того хочеться зробити.
— Яким ти бачиш майбутнє України?
— Складне питання, насправді. Вважаю, що у мене є критичне мислення і я більше реаліст. Якщо є якась ситуація, я дивлюсь на неї з надією на краще, але й з розумінням того, що потрібно готуватися до найгіршого. Все залежить від того, коли завершиться війна…
Якщо війна далі буде йти, в мене, на жаль, малюється така картина: рівень життя в Україні дуже-дуже низький. Проблем буде дох*ра, іншого слова підібрати не можу.
Якщо війна закінчиться, то я бачу Україну дуже сильно побитою, з дуже поганим рівнем життя. Надіюся, що країна відбудовуватиметься. Є надія, що світ допомагатиме, можливо, буде якийсь план Маршала. У такому випадку за якихось десять років рівень життя стане кращим. Є надія на те, що люди стануть розумними, почнуть зважати на все й аналізувати. Можливо, вони не голосуватимуть за людей, які їм дадуть кілограм гречки і збільшуватимуть свої статки. А за тих, які впродовж своєї каденції покращували життя звичайних людей.
Над інтерв’ю працювали:
- Координаторка — Анна Норинська
- Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
- Транскрибатори — Альона Гогусь, Олександр Тішура
- Редакторка — Катерина Легка