Анастасія Чайкіна

Якщо на локації ви побачите дівчину, яка гучно розповідає анекдоти, тримаючи в руках величезну кувалду, це неодмінно буде наша активна волонтерка Настя із позивним «Чайка».

Її почуття гумору, харизма й філософське ставлення до життя притягують увагу оточення і супроводжують її в усьому (навіть у цій розмові).

В інтерв’ю #героїБ50 з Настею Чайкіною читайте:

• як стронгмени втягли Настю розбирати завали;
• чому своїм «коронним» інструментом вважає кувалду;
• про топові види кайфу на волонтерстві з «Б50»;
• що спонукало її вибрати фах дизайнера.

АНКЕТА:

ПІБ	Чайкіна Анастасія Олександрівна
Місто	Київ
Вік	39 років, день народження — 16 жовтня
Фах, професія	графічна дизайнерка, в «Б50» — активна волонтерка
Хобі	плавання, лежання на дивані, перегляд серіалів, малювання графіки
Море чи гори?	Коли закінчиться війна, за будь-які гроші купить квиток на перший рейс Київ-Анталія. І буде їсти море, спати в морі, пхати море в кишені, перебирати камінці на пляжі)
Спорт дитинства	плавання
Улюблена страва	суші, шашлик, різні види пасти з м’ясом / морепродуктами / шпинатом, тістечка моті

– Настю, де ти була 24 лютого? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Так, я пам’ятаю… Але спершу маленька передісторія: моя кума 22 лютого святкує день народження. І от минулого року в цей час ми обговорювали в нашому дівчачому чаті «Кури-дури» те, що на кордоні стоять росіяни, сміялися з того, «що ж будемо робити, якщо почнеться війна?», адже повинні були їхати на святкування (це традиція уже років 10 — збираємось певною компанією).

24 лютого о 5:30 ранку мені зателефонувала подруга: «Ну що, посміялися — і досить. Збирай речі. Почалася війна». Взагалі-то останні 5 років я сплю в берушах, тому й не почула звуків вибуху. Піднявшись з ліжка, відкрила штори — а навпроти будинку Кільцева дорога, паралізована в обидві сторони, до банкомату під будинком довжелезна черга.

Це якесь непорозуміння! Яке може бути бомбардування в 21 столітті?! Увесь цивілізований світ на все це дивиться, ви що, зовсім з’їхали з глузду? Що ви робите? — такими були мої думки. Я досі не вірю в те, що відбувається, хоча минуло вже більше року.

Я пішла до батьків, які живуть поряд. Ми сиділи, дивилися телевізор і взагалі не розуміли, що робити далі. Я сказала, що необхідно зайняти себе чимось корисним, бо так до вечора «попливемо». Написала знайомій: «Є дві пари вільних рук на Борщагівці». Вона дала номер волонтерів, які плели маскувальні сітки в районі «Колібріса». Ходили з мамою туди щодня, приблизно 2–3 тижні. І це дуже допомогло морально. Там були волонтери, які брали участь у бойових діях із 2014 року, і вони знали, що і як буде відбуватися. Ми були серед людей, які пояснювали нам певні алгоритми подій, і це дуже заспокоювало, також робили корисну справу.

Я тимчасово перебралася до батьків у приватний будинок, забрала своїх котів, комп’ютер, у невеличку валізу кинула документи, гроші, прикраси, якийсь одяг: «Це ж все ненадовго. Ну, максимум на тиждень». У результаті я повернулася від батьків лише в травні))

– Плести маскувальні сітки та прибирати руїни будинків — це, м’яко кажучи, різні види волонтерства. Коли у твоєму житті з’явилася тяга до «силової» допомоги?

– Після звільнення Київщини мені трапилось на очі оголошення в групі Борщагівки в фейсбуці, що Федерація стронгменів України їде прибирати наслідки окупації в Макарів. Написала координатору, покликала друзів. Місцеві комунальники на місці роздали нам інвентар. Ми прибирали територію навколо супермаркету, в який прилетіло, та розбитий міст. Місцеві жартували, шо після нас стало чистіше, ніж до війни. До речі, в той день журналістів було ледь не більше, ніж самих волонтерів. 

Після була задача укріпити мішками з піском певний цікавий об’єкт у Бучі. Згодом координатори команди стронгменів переключилися на інший видволонтерської діяльності — допомога на Харківському напрямку, — це було менш актуальним для мене, бо прагнула саме робити щось руками.

А потім влітку у Руслана Горового (до цих подій я перетиналася з його творчістю на благодійних виступах «На шапку») побачила оголошення про те, що потрібні волонтери на розгрібання завалів зруйнованих будинків у Мощуні. О, це якраз для мене! Так, власне, і почалась кар’єра «Міс кувалда-2022»)))

– Я добре пам’ятаю твій перший день на волонтерстві з «Б50», ми тоді разом були на локації. А ти пригадуєш? Яке в тебе було перше враження від завдань?

– Звичайно. Це було 30 червня 2022 року. Напередодні я залишила свій номер телефону, мені одразу написали Ельміра й Валя, вони теж їхали вперше. Ми скоординувалися, де зустрітися і як добратися. Для всіх трьох це була перша поїздка з «Б50». Ми всі трохи хвилювалися, ми ж нічого не вміємо, шось зробимо не так.

Усі зібралися біля посіченого кулями «сердечка» (вуличний арт-об’єкт у формі серця. — ред.) в центрі Мощуна. Роззнайомилися. Організаційно все було класно продумано: де зустрітися, куди їхати, що робити. Нам дали відра, лопати, вказали на фронт робіт.  Пам’ятаю, що в цей день було дуже спекотно, перший об’єкт на відкритій місцевості, жодного клаптика тіні. Ми розгрібали подвір’я магазину на вул. Вишневій. Швидко зробили і пішли на сусідню ділянку. У дворі була господиня, баба Оля, і її дочки. Бабі вже складно було ходити, тому вона сиділа на маленькій табуретці посерд зруйнованої хати і совочком для вигрібання попелу з груби намагалася згрібати згорівшу цеглу у відро. А тут ми, купа дівчат із одним-єдиним хлопцем. «Боооже, ви ж дєвочкі, куди вам таке важке тягати?!». У результаті «ви ж дєвочкі» за пів дня розчистили ледь не всю хату, ще й встигли зламали рогача для пічки))) Скільки часу потрібно було б цим літнім людям, щоб розібрати двоповерховий зруйнований будинок і прибудови? Рік?

На наступний день ми «вмирали». Хоча до цього я ходила в спортзал і до фізичних навантажень була звична. Але ось до виколупування цегли з попелу я була не готова))) Досі після Мощуна, сідаючи за кермо, я берусь за нього трьома пальцями, як папуга, бо, здається, відчуваю крепатуру навіть на нігтях!

Це так круто, що люди їздять на такі заходи, що все організували і включилися. Це ж не заняття заради заняття. Це — дуже важлива річ для тих, хто потребує допомоги.

Якщо я сьогодні не приїду — це означатиме, що, умовно, буде винесено менше відер із цеглою, нерозібрана стіна тощо Тобто хтось інший повинен зробити цю роботу за тебе. Навіть якщо волонтер приїде всього на один день – це теж важливо! У мене є знайомі, які приїжджали один раз, але допомагали на максимум. Це краплина, яка камінь точить.

Я не сприймаю ці поїздки як шось примусове. Кожен із нас викладається виключно настільки, наскільки може. Пам’ятаю, у нас була волонтерка, якій через півтори години роботи стало не дуже добре. Вона не змогла більше носити відра, але робила для всіх нас чай, це було дуже доречно, бо було вже досить холодно. У кожного з нас є певний ліміт. Іноді я сама розумію, що от сьогодні не можу тягати ці відра, але можу сортувати і складати цеглу.

– Ти все життя тримала в руках пензлі й комп’ютерну мишку. Як сталося так, що в цих тендітних руках опинилася… кувалда?

– Я дуже люблю швидкий результат, бо я нетерпляча. Ти можеш цілий день перебувати на об’єкті й перетягати мільярд відер із розбитого будинку, але перед тобою все одно лежатиме ніби безкінечна купа сміття. А кувалда — це швидкий результат: була стіна — немає стіни.

Плюс робота кувалдою носить певний терапевтичний ефект. Я уявляю тих росіян, які зруйнували конкретно ось цей будинок, у кожен удар я вкладаю все, що накопичилося. 

У цьому ще й певний прорахунок є: куди вдарити, щоб стіна швидко завалилася в потрібному тобі напрямку. Я отримую задоволення від того, коли все виходить так, як мені хочеться.

Народилася в приватному будинку, у нас не було господарства в класичному розумінні (худоба, город), але територія потребувала вміння вправлятися з граблями, лопатою. Мій дід працював на НТК «Антонов», він колись навіть навчив мене паяти. Сам він полюбляв майструвати й експериментувати. Наприклад, з трьох телевізорів створив своєрідного «Франкенштейна»: перший телевізор вмикали в розетку, на другому було зображення, а з третього регулювався звук. Тому всілякий інструмент я опановувала з дитинства.

Перфоратор і відбійний молоток я також вже освоїла. А! Ну, ще на моєму рахунку одна зламана кувалда. На своє виправдання скажу, що це було на повний місяць, а тиждень був важкий)))

– Від чого ще ти ловиш кайф у волонтерстві з прибирання?

По-перше, від людей. Навіть не знаю, як це правильно описати, коли працюєш поряд із тим, хто повністю на твоїй хвилі, це потрібно спробувати хоча б раз. Ми ніби всі зовсім різні, але співпрацюємо, як один організм у цей момент. А ще від того, що бачиш до / після. Усвідомлюєш результат своїх зусиль: було зруйноване подвір’я — залишили по собі чистий майданчик. Ой, а ще особливо «офігенно» було працювати взимку, коли вимикали електроенергію))) У мене дома персональне опалення, яке працює від електрики, а отже, немає світла — немає ні тепла, ні гарячої води. Якось на початку січня, коли ми повернулися з Мощуна, у мене сильно промокли та змерзли ноги. Було холодно, вогко, починало сутеніти. Повернувшись додому, розумію, світла нема. А отже, і всього іншого. Стягую із себе мокрі, холодні шкарпетки, комбінезон, термуху. Думаю: «Зараз хоча б просто вмиюсь і поїду до мами нормально покупатися». Мию руки і чую, що клацнув стабілізатор на котлі… Є світло! Є гаряча вода! І це такий кайф: після такого робочого дня на холодному подвір’ї  залізти у ванну з майже окропом!

Ще класно влітку, коли страшенна спека й ти напрацювався, піти помочити ноги у прохолодній воді. На одному з об’єктів був «сікрет гарден», як ми його називали, — маленький струмок позаду города, схований у заростях ожини і сливових дерев: чистесенька вода, жовтий пісок на дні і сливи, що періодично падали у воду. Минулого року ми ціле літо говорили про те, шо варто було б поїхати, десь скупатися після роботи. Ціле літо їздили в Мощун повз озеро. І жодного разу так і не потрапили туди. 

Фізична робота дуже допомагає «розвантажити голову». Будь-яка людина може знайти привід загнати себе в депресивний стан: і безхатько, і мільйонер… І коли ти відчуваєш, що такий стан от-от настане, то йди і допоможи тому, кому зараз ще гірше. От наприклад, приватний будинок моїх батьків: у цьому домі все для мене рідне і близьке. В інших людей — так само. Але їхні будинки зруйнували, понівечили дерева, знесли паркани, які встановлювали батьки та дідусі, спалили сімейні реліквії… Усі власники зруйнованих об’єктів, де ми працювали, не тужили за золотом чи чимось таким. Їм було шкода фотографій або речей, які, наприклад, залишились від сина, який загинув на війні. А тепер ця пам’ять зникла.

Коли мені хочеться поскиглити, що у мене проблеми в особистому чи професійному плані, я згадую, що у мене є все: квартира, машина, здорова голова, цілі кінцівки, в мене є робота. І ми їдемо розгрібати чийсь зруйнований будинок розуміючи: це ж смішно — нити від того, що, умовно, яйця подорожчали на 20 грн.

– Ти із однаковим захопленням можеш розповідати про дві речі: про волонтерство із «Б50» й про свою роботу дизайнером. Пригадуєш, як обрала фах?

– Я навчалася в класі з поглибленим вивченням хімії та біології, він вважався «медичним», наші випускники переважно були націлені на вступ до медінституту. Але я зрозуміла, що надто лінива для медицини. У мене немає бажання зубрити. Якщо я почитала інформацію й відразу запам’ятала — чудово. А якщо ні — нічого більше не зможу в себе запхати. Медицина ж потребує посидючості. А я досі пам’ятаю, наприклад, тексти пісень, які ми у 1998 р. писали для участі у районному КВК, а що таке «зигота» – ні, хоч і любила біологію.

Мої батьки — архітектори класичної школи, яких вчили малювати руками, тож у нас вдома завжди були фарби, пастельна крейда, олівці, фломастери. Віддаючи належне батькам: вони не тільки не забороняли їх чіпати, а й заохочували до малювання. Порадившись із мамою, ми вирішили, що медицину я «не потягну». Ми поговорили про те, що я ще більш-менш вмію і люблю робити — малювати. Власне, ось так я обрала собі професію. Можливо, з мене була б хороша лікарка. Але ми цього вже не дізнаємось 🙂

Згодом я вступила до Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука. Факультет графічного дизайну, який я обрала, мав найвищий конкурс на одне місце. Адже був затребуваним: починаючи від банального оголошення в газеті, зовнішньої реклами та багато іншого — це все була робота дизайнера-графіка. А потім ще широкого доступу отримав Інтернет, і спектр робіт значно розширився.

Серед випускників нашої академії є відомі світові художники, дизайнер суперкарів Mercedes McLaren. І є я, яка тягає цеглу в Мощуні)))

А взагалі як графічний дизайнер я можу зробити все, що можна надрукувати і не лише: від візитної картки і до…

У мене є багато клієнтів поза основною роботою, які залучають мене в українські чи закордонні проєкти. Приємно іноді бачити на дорогах авто, на якому розміщена створена мною реклама. Це певним чином тішить самолюбство.

Іноді я співпрацювала з журналістами, які проводять різні розслідування. Допомагала їм в роботі над друкованими матеріалами та банерами для соцмереж. З такими людьми приємно працювати навіть не через можливість заробити, а просто заради ідеї. Я адепт думки, що робота буде добре робитися у двох випадках: або за гроші, або за ідею. А тут два фактори одночасно!

Є така фраза «Знайдіть собі заняття до душі – і ви не будете працювати жодного дня в житті». Мені подобається лежати на дивані й дивитися серіали. На жаль, ця робота не оплачується. Інакше я заробляла б дуже добре 🙂

– Із теперішнім і минулим розібралися. Тепер давай поговоримо про майбутнє. Україна через 2 роки — яка вона, які люди тут живуть, на якій стадії війна? Яка твоя роль у цій країні?

– Про себе не знаю. Бо якби мені рік тому хтось сказав, що я буду з власної волі їздити за місто, щоб тягати відра з цеглою, я би не повірила. Як я вже казала, я досить лінива людина. Мені подобається стан умовного спокою.

Будь-яка війна закінчується. Ніхто не може передбачити, як саме та як швидко це станеться. Існує мільйон різних варіантів і факторів. Це як «ефект метелика»: випадковий постріл у якогось російського генерала може потягнути за собою зміну влади в росії вже за тиждень.

Усі кажуть, що Україні буде дуже важко після війни. Економіка на дні. Захід нам допоможе, але давайте дивитися правді у вічі: у нас вистачає внутрішніх політичних, побутових проблем, які нам потрібно буде вирішувати самотужки. Тут важливо буде не проґавити момент, як у 2004 році, коли була дуже класна можливість змінити курс. Не знехтувати довірою, не «профукати» той рівень самоорганізації, який був на початку війни. Не святкувати безкінечно, як кацапи зі своїм «дєди ваєвалі». Нам потрібно буде дуже сильно об’єднатися і докласти неймовірну кількість зусиль, щоб привести країну хоча б у той стан, який був до війни.

Розумію, що це егоїстично з нашого боку, але я сподіваюся на військових. Я хочу, щоб у нас до влади прийшли люди, які бачили війну на власні очі, і вони докладуть максимальних зусиль, щоб не  допустити повторення того, що вони пережили. Так, я розумію, що це неправильно. Що військове керування — напевно, найгірший із варіантів, який може бути. Наразі ж усі ми завдячуємо своїм існуванням і відносним благополуччям нашим збройним силам. Це ті люди, які бачать усе зсередини. Бо людина, яка на своїй шкурі пережила війну, зробить усе можливе, щоб не допустити повторення цього жаху в майбутньому.

Над інтерв’ю працювали:

• Координаторка — Анна Норинська
• Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
• Транскрибаторка – Марія Наумчик
• Редакторка – Катерина Легка
• Більд-редактор – Богдан Головченко