Олександр Крамаренко
Людина, з якої почалась спільнота «Б50 Волонтери». Людина, яка завжди і на все має план. Сьогодні у рубриці #героїБ50 розповідь про Олександра Крамаренка, лідера напряму навчання та організатора перших прибирань завалів у деокупованих містах Київщини.
Саша вірить, що 1 секунда, коли українці роблять корисні справи, наближає перемогу на 2 секунди!
В інтерв’ю з Олександром читайте:
- як за три дні у розпал війни він організував навчання з поводження зі зброєю для ТрО та резерву;
- як зрозумів, що продажі та логістика – його покликання;
- про знайомство з іншими лідерами «Б50» й перші поїздки в Ірпінь;
- які курси очікувати від напряму «Б50 Навчання».
– Сашо, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?
– Я був удома, десь о 06:30 мене розбудила дочка і сказала «Тату, почалася війна!» Я не мав плану на цей випадок. Не знав, що робити, де ворог. Для мене це було неочікувано, але головне – мої дівчата…
Пішов шукати для них бомбосховище. Знайшов, але двері були зачинені. В іншому сказали, що і самим мало місця – шукайте далі. Я заціпенів від відповіді… Побрів додому…
Після бомбосховища планував звернутись у військкомат. Усе трохи змінив дзвінок друзів. Сказали, що вивозять дівчат із міста, запропонували приєднатися. Ми поїхали. А перед поверненням у Київ я вже склав план!
– Якщо не секрет, яким був твій план?
– Спочатку записатися до ТрО. У військкоматі мене відправили за дивною адресою Б50. Потім знайомі сказали, що це – адреса штабу ТрО, скорочено-засекречена.
Записався, але з ТрО так і не подзвонили, тому наступний крок – волонтерство. У волонтери мене теж не взяли…
Третій крок – здати кров. З першого разу не вийшло, вже не потрібно було.
Отак усі мої три пункти пішли коту під хвіст. У мене почалася якась депресія. Я був дуже засмученим і почував себе нікому непотрібним.
Але потроху щось почало виходити! Я все ж здав кров, зробив для Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Google-форму для охочих стати донорами, яку розіслав по всіх чатах району. Кілька разів почергував на блокпості!
Зрозумів, що треба самому знайти собі справу.
– Спільнота Б50 почалася саме з тебе. Ще на другому тижні війни ти організував масштабне навчання з поводження зі зброєю і тактичної медицини. Що допомогло тобі не опустити руки після стількох відмов і ще й наважитися організувати власний проєкт?
– У ТрО записалося багато людей, і була трохи нервова ситуація – по радіо вже були перепалки із кадирівцями, вибухи, загроза оточення. Зброї немає, а якщо і з’явилася б, то що з нею робити?!
В одному з чатів ТрО резервіст Юра запропонував самим для себе зробити навчання. Я відповів: «Давай зробимо». Юра зробив чат, я зробив план – і почали рухатися. Ніхто з нас до цього не тримав зброї, не організовував навчання, але хто сказав, що буде просто.
Перший пункт – знайти АК (автомати Калашникова), другий – приміщення і третій – інструкторів. На кожному етапі були тільки відмови й відмови… І так день за днем… Я зрозумів, що може не вийти, але здаватися ми не хотіли… І потроху почало щось прояснятися.
Від плану до запуску першого заняття пройшло всього 3 дні!)
Ми розмістили опитувальник для заповнення, за 40 хвилин зібрали більше людей, ніж планували навчити, – аж 380+ осіб! Тому пізніше зробили ще додаткові групи, працювали за межею можливостей!
Були заняття з АК (збирання/розбирання автомата, загальна інформація), тактика (як правильно стріляти в різних позиціях, команди, робота на блокпосту, носіння зброї) і тактична медицина (які є зони бойових дій і що треба робити в кожній із них).
Ми – перший резерв ТрО, який самостійно зробив курс із АК і тактики. Курс пройшло 650+ людей, ми провели більше 70 навчань. Пізніше дізналися, що до нас були тільки невдалі спроби.
Треба подякувати всім, хто долучився і допомагав – як на початку, так і потім. Особлива подяка інструкторам, у яких сідав голос, але вони робили свою справу.
– Як сталося, що ти вирішив займатися розбором завалів? Бо навчання азам військової справи й робота з граблями – то зовсім різні напрями…
– Треба було кудись рухатися. До наступного потоку ще був час і не хотілося його витрачати даремно. Дружина запропонувала їздити розбирати завали в міста Київської області. Зробив список міст і почав домовлятися.
Першим був Ірпінь. На тестову поїздку зібралося 20 людей, на другий день теж 20, на третій трохи більше.
– Як ти збирав команду? Як усе було організовано у перших поїздках? Що схожого/відмінного з нинішніми волонтерськими поїздками?
– Люди самі підтягнулися: хтось із цікавості подивитися та зробити фото, а хтось – допомогти. Ми зустрічалися біля Епіцентру (на вул. Братиславська, поруч зі штабом ТрО «Б50», від якого отримала назву благодійна організація). Їхали караваном за раніше узгодженим маршрутом. Виїжджали, коли всі зберуться. Щось виходило, щось ні. Часто не вистачало авто. Шукали…
У перші дні нам заборонили брати дівчат, але Адель відстояла цю можливість!
– Ти згадав про Адель, ще одну з перших волонтерок Б50. Пам’ятаєш, як познайомився з нинішньою командою та волонтерами фонду?
– З Адель ми познайомилися перед самим стартом навчання. Вона, як я та Денис, – керівник своєї дванадцятки резерву ТрО. Адель приєдналася на першій поїздці в Ірпінь, хоча вже кілька разів на першому потоці навчання добре допомагала.
Денис запам’ятався мені як людина, яка допомагала нам знайти місце для першого навчання, допомагала із постами, зробила чат із інструкторами, а потім – із графіками на поїздки.
Але першим був Юра. Він теж добре допомагав із таблицями, організацією.
За це час я використав свій запас «Мівіни» й вирішив вперше поїхати до своїх дівчат. Тут хочу подякувати Адель і Денису (були також Ілля, Антоніна, яка стала бухгалтеркою, ще кілька людей підключилося) – вони якраз мене підмінили і дуже активно включилися в процес. Багато кому треба подякувати, багато хто допомагав, їздив, брав чи купував інструмент тощо.
Пізніше вирішили офіційно зареєструвати благодійний фонд, щоб було легше проходити блокпости. «Б50» відрізняється від інших організацій. Бо у нас декілька напрямів: розбір завалів, навчання, виготовлення маскувальних сіток і окопних свічок, допомога з пошуком амуніції і, думаю, будуть ще ))) З іншими фондами ми сформували дружні відносини і допомагали одне одному, не конкуруючи.
– Тебе давно не видно серед волонтерів на наших робочих поїздках. А навчання тільки-тільки відновилося. Чим ти зараз живеш? Чим займаєшся?
– На жаль, мені треба було дуже швидко на час переїхати в інше місто у важливих справах. Але і там для себе знайшов «роботу» – амуніція, амуніція, амуніція.
Зараз я не їжджу з волонтерами, але ми знову запустили навчання, поки лише з тактичної медицини. Плани і задуми неймовірні! Дещо нове ми вже почали реалізовувати.
Провели перше заняття із тактмеду. Хочу ще по АК і тактиці, мінній дисципліні. А інші курси хай стануть приємним сюрпризом)
– Знаю, що ти прийшов у громадський сектор із бізнесу. Хто ти за фахом? Де працюєш?
– Більшу частину часу я працював менеджером із продажу у логістичних компаніях. Встиг попрацювати у «Новій пошті», «Укрпошті», Justin та ін. Зараз працюю в KastaPost. Це одна із компаній Kasta (маркетплейс-лідер із продажу одягу та взуття). Займаю позицію Head Of Product (тобто я будував продукт і зараз продаю всі послуги, які є в Kasta). Тому що продажі – те, що має якось витягнути українські бізнеси.
Я зрозумів, що продажі – це моє, ще на старті, коли працював на ринку. Я продавав диски з фільмами та мультяхами. До мене якось прийшли хлопці, типу гопничкі, й сказали «У вас є парнуха?» Ми її не продавали, бо це заборонене відео (не тільки штраф, це ще й стаття). Я відповідаю: «Хлопці, дивіться, нащо вам потрібна ця штука? Ну, ви подивитесь, захочете якогось розвитку, а яке може бути продовження, якщо ви два хлопці? Візьміть краще цю новинку зі стенду, запросіть знайомих дівчат. Вони зрозуміють, що ви – нормальні пацани і, може, у вас будуть нормальні стосунки з дівчатами». Я старався розмовляти їхньою «мовою», з їхнім акцентом. Хлопці помахали головою, що гарна ідея, розвернулись і пішли. Я не розумів, як так: я душу вклав, щоб їх зацікавити, а вони пішли?! Минуло кілька годин, гопніки повернулися, дали 200 гривень і сказали «Нам, будь ласка, дві новинки! Ми ще Дімону дамо». І тут я усвідомив, що з продажами в мене все дуже-дуже добре!
Перша компанія, в якій я продавав послуги, була «МТС Україна». Далі я захотів чогось цікавішого, і мені запропонували попрацювати в «Новій пошті». Я зрозумів, що буде цікаво, це велика компанія, про яку знає навіть моя бабуся. Мені взагалі подобаються компанії з викликом!
В «Укрпошту» перейшов тому, що тоді там тільки з’явися Ігор Смілянський, генеральний директор компанії. Подумав, що працювати в держкомпанії, хоча там менша зарплата, – патріотична ідея. Там складніше було вмовити клієнта з тобою співпрацювати. Я зрозумів, що мені достатньо, і перейшов у Justin. Він був тоді стартапчиком, а перед війною компанія вже мала масштаб!
Зараз – той час, коли у багатьох не дуже із продажами, тому у вільний час допомагаю вивести товари на маркетплейси. Допомогти із договорами, прайсами, фото. Також допомагаю знайомим із продажем їхніх товарів і послуг. Іноді руками, а іноді на рівні ідеї.
– Як ти вважаєш, чим надалі має займатися Б50? Що буде з розбором завалів, коли прийде пізня осінь і зима?
– Як виходять цікаві проєкти? Ти бачиш, що є якась проблема, і починаєш її вирішувати. Така проблема була з навчанням та із наслідками вторгнення.
Також у штабу вже є деякі ідеї. Думаю, що ми знову здивуємо своєю креативністю )))
– А яким ти бачиш майбутнє України?
– Україна – європейська держава №1 за технологічним розвитком. Усі їздять на наші курорти в Крим, у школі вчать правильну історію про своїх героїв. До нас із США і всього світу їздять вчитися у технологічних університетах. Ми – найкраща держава у будівництві й перша, хто масово виготовляє повітряні транспортні засоби різних розмірів, наша «Мрія» знову в небі, а Україна – найбезпечніша та найрозвиненіша країна світу.
А тепер – із неба на землю… Хто хоче/може доєднатися до нашої великої родини? Посилання на наші групи є. А ще пам’ятайте, що роблячи гарну справу хоча б одну секунду, ви наближаєте Велику Перемогу на дві секунди!
Над інтерв’ю працювали:
- Інтерв’юер – Наталія Гринюк
- Редактор – Катерина Легка