Наталя Гринюк

Наталя, яка має план! І в прямому, і в переносному сенсі. 

Самоорганізація – це її життєвий принцип, планування – це її бізнес, тайм-менеджмент для неї як Конституція, координування та комунікації – це її задачі в Б50.  

Унікальна здібність Наталі – встигати все!

Волонтерство в Мощуні. Фото Івана Єршова

В інтерв’ю #героїБ50 з Наталею Гринюк читайте:

  • звідки у 31 набралося 15 років волонтерського досвіду;
  • що робить PR-менеджерка зірок шоу-бізнесу на завалах у Мощуні;
  • як, керуючись логічним мисленням й аналізом, вирішити багато проблем;
  • як випадкові невипадковості в житті суттєво змінюють вектор руху.

АНКЕТА:

ПІБГринюк Наталя Олександрівна 
МістоРожище Волинської обл.
Вік31 рік, день народження – 11 січня
Фах, професіяPR-менеджерка, продає товари для планування й організації, у Б50 – керівниця напряму комунікацій
Хобіавтоподорожі, волонтерство, планування, танці
Море чи гори?гори
Спорт дитинствабаскетбол
Улюблена стравапомідори і морозиво

– Наталя, де ти була 24 лютого? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Вдома, в Києві, на Лісовому масиві. Я рано встаю, це нормальний ритм мого життя. Тоді прокинулась від поганого сну. Наснилося, що над нами літає якась велика чорна птаха і так некомфортно стало. Вийшла на кухню і почула вибухи. Не можу сказати, що злякалася, скоріше щось запідозрила. Це були звуки, яких я ніколи не чула. Тож я одразу пішла гуглити. Тоді лише почали з’являтись повідомлення про обстріли України, про війну і т. д.

Не можу сказати, що це стало для мене новиною. Коли ввечері засинала, то вже бачила інформацію про надзвичайний стан по всій країні. Я з тих людей, які ще з 2016 року були впевнені, що в нас буде гірша ситуація, ніж просто анексія Криму і «заворушки» на Донбасі.

Волонтерство в Фасовій. Фото Олександри Полякової

Наскільки гірша ситуація? Ти розуміла, що в центрі Європи може бути ось така війна?

2014 рік досить сильно занурив мене у це. Я активно відслідковувала, що було, як було, які переговори велися, які документи підписані, що вони хотіли.

У мене немає родичів у росії, на щастя, і я не дуже знала цю країну. Але мене з дитинства дивувало, чому після того, як в Україні щось відбувається, в новинах згадували: «А реакція кремля на це була такою…». Яка, нах*р, реакція кремля? Чому мені має бути цікавою їхня реакція? Хай собі кремль живе, а ми собі будем жити! 

У 2016 році я була учасницею одного проекту, за яким ми з росіянами поїхали у Краматорськ вивчати метод ненасильницької комунікації для того, щоб рефлексувати досвід подій на Донбасі, у миротворчому проєкті дійти якихось результатів. У той момент у мене стався, напевне, катарсис. Я зрозуміла, що це за нація, з якими думками в голові вони живуть. Я зрозуміла дуже багато про їхню пропаганду, потенціал. І, приїхавши звіди, я сказала: буде щось гірше… 

Мені багато хто казав: та ну, що вони можуть ще?! Але це «гірше» колись мало статися насправді.

Волонтерство в Богданівці. Фото Поліни Коруц

Дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення, у тебе не було думки тікати? У тебе ж батьки на Волині. 

– А що там, на Волині? 100 км і вже Білорусь. Могла бути не дуже гарна ситуація. Була інша позиція: побачити, як все буде розвиватись.

Я розуміла масштаб України, країна все-таки велика. Що і де буде, треба подивитись ще. Я лишилась в Києві дивитися. У мене були харчі, була заправлена машина, були продукти харчування на два тижні (хоча я запаси зазвичай не роблю). Єдине – корму для тварин було приблизно на тиждень.

Тому в перший день ми поїхали в супермаркет купити корм для кота і собаки, ще навіть без черг зняли готівку, і все так спокійно навколо було, без паніки. Крім двох вибухів, які почула вранці, крім інформації з новин, загалом за вікном було досить спокійно (у моєму розумінні, бо я чекала більшої паніки від людей).

Волонтерство в Мощуні. Фото Артема Рудокваса

Ти весь час перебувала в Києві?

– Ні. Десь на початку березня ми поїхали. Це був той час, коли продуктів стало менше. Я моніторила новини, де хто просувається. І коли побачила, що певні бої вже відбуваються практично під Броварами, подумала, що краще поїхати. У мене будинок фактично на першій лінії при в’їзді в Київ з того боку. Моя подруга, яка втікала з Північної Салтівки з Харкова, сказала «дуже добре монітор, чи арта дістає». От подумала: раптом щось піде не так і на ранок тут буде артилерійський обстріл? Арта, як я зрозуміла з пояснення подруги, це найгірше. Бо вірогідність потрапити під ракетний обстріл набагато менша, ніж під артилерійський у бойових діях.

На той час Житомирська траса вже була заблокована, у Стоянці вже не було моста. Тому в нас був спланований складний і досить довгий маршрут. Скажу відверто: я їхала з думкою, що можу і не повернутися в Київ. Тому взяла з собою свої планери. 

Я багато чого тоді взяла) Навіть літній одяг, косметику. Подумала, що може бути варіант, що я поїду в Європу десь працювати, бо в Україні буде просто неможливо заробити копійку. А я – єдина виїзна в родині (окрім брата, який мешкає за кордоном, але ж він не може тягнути три сім’ї). Тому взяла базові речі.

Волонтерство в Ірпені. Фото Олександра Тішури

Ти перебувала у батьків на Волині з думкою, що доведеться їхати закордон і працювати? А що потім змінилося? Коли ти змогла повернутися до продажів планерів?

Продажі відновились 5 квітня, прийшло перше замовлення. Я торгую на маркетплейсах. На одному з них, найменш популярному, я не прибрала товари з наявності (на всіх інших вони були приховані, щоб людей не дезінформувати). 

Це було одне замовлення, не потік. Людина з Тернополя замовила. І я собі подумала: о, комусь це треба, хтось планує майбутнє! І це був сильний посил. Я подумала: значить, повертаємося! 

У перший місяць небагато заробила… 250 гривень чистими))) Але сам факт, що люди мають плани (на війну і на після війни) запалював.

Волонтерство в Мощуні. Фото Івана Єршова

А звідки з’явилася ця ідея? Чому саме планери? І як довго ти в цій темі працюєш?

– Випадково так вийшло – із майже депресії. Після складного робочого року я взяла паузу, й тут почався ковід, а я без заробітку. Подруга, щоб підбадьорити, подарувала курс з пошуку призначення зі словами «я знаю, що ти в це не віриш, але просто спробуй». Я довірилась і пообіцяла виконувати всі ДЗ, навіть божевільні з моєї раціоналістичної точки зору. От завдяки одному з них побачила свою сильну сторону – систематизувати, створювати з хаосу структуру, проєктувати майбутнє. Далі історія «бізнесова класична»: побачила рекламу магнітних планерів, захотіла, але не знайшла зручний, спробувала зробити сама, вклала у тестову партію останні 100 доларів, продала у своєму Інстаграмі, заробила 160 доларів й подумала «а непогано виходить».

Перший рік це було більше хобі. Я наробила чимало помилок. Із другої половини 2021 року я цьому повністю присвячую своє життя. А під час війни от взагалі розширилася – почала продавати товари не лише для планування життя, а й для організації оселі. 

Волонтерство в Мощуні. Фото Світлани Єгорової

А як ти взагалі потрапила в Київ з Волині? Ти приїхала з наміром стати ким? 

– PR-ницею зірок шоу-бізнесу.

До яких зірок ти би пішла працювати?

– Я на першому курсі зрозуміла, що до жодних. Це була моя перша не робота, а фактично стажування. Я пішла в один з топових продюсерських центрів. Мені дали таке завдання, після якого я сказала «ні». Бо по тому завданню я зрозуміла суть усієї сфери шоу-бізнесу в Україні на той час (2010 рік). Я зрозуміла, що не зможу працювати, коли навколо буде стільки фальші.

Але при цьому ти не припинила навчання?

– Не припинила, бо вступила на піарника. А вони потрібні і в шоу-бізнесі, і в політиці, і в державних органах, і в бізнесі, навіть в особистих проєктах і так далі. 

Волонтерство в Мощуні. Фото Ірини Регеши

Як ти познайомилася з Б50?

– У кінці квітня, коли звільнили Ірпінь, я побачила, що мер став закликати волонтерів допомагати з прибиранням. Поки була на Волині, писала організаціям, які займались подібними речами, але там не було активних проєктів. Я хотіла саме цим займатись, тільки в цьому себе і бачила у цій війні. Я донатила на армію, але запалу організувати збір, наприклад, на біноклі в мене не було. А от тема відновлення – це те, що я би сама робила, навіть якби нікого не було поруч. Коли ти можеш відчути себе єдиним воїном у полі в цій темі – тоді можна рухатись.

Дорогою в Київ додалася у волонтерські чати, які займаються прибиранням, відновленням. І от мені пише дівчина Адель, скидає якесь посилання. Раніше мені приходили подібні штуки – переважно дурна реклама чи щось пов’язане з наркотичними засобами. Думаю: знову ці наркомани! Але щось мене йокнуло перейти (з умовою, що нічого завантажувати не буду задля безпеки). Перейшла, дивлюсь: волонтери! Думаю, о, щось новеньке: не наркомани, а волонтери! Група зовсім невеличка була. Але на той час вони вже в Бородянку їздили. Доїхала додому, трошки налаштувала побут. Десь через тиждень я долучилася до першої поїздки з Б50. 

Страшно було їхати?

– А чого боятися? Окопів? Єдине, чого я боялась, що я фізично не впораюсь.

Коли ти вперше приїхала саме на розчищення, відновлення будинків?

– Це, певно, аж у Мощуні було. Бо спершу ще ми їздили в Бородянку. Там були задачі по складу, гуманітарку сортували, прибирали модульне містечко. Але майже весь травень я ще й хворіла. Одну поїздку зроблю і хворію, поїхала – захворіла. То температура, то ще щось. Видно, психосоматика давала про себе знати. Хоча я несильно в неї вірю, але для того не було інших причин.

А з кінця травня ми почали їздити в Мощун.

Волонтерство в Мощуні

Які враження від Мощуна?

– Я несильно пам’ятаю їх, бо на той момент уже їздила Житомирською трасою, була в Бородянці. Я вже бачила руйнування.

Дорогою з Волині на Київ ми їхали повільно, бо тоді ще в асфальті були дірки від снарядів. На узбіччях не була прибрана техніка, машини розстріляних цивільних. Отам я отримала перші враження. І звідти я зробила висновок, що це рулетка. Бо один будинок повністю згорів, в іншого немає даху, або вікон, а третій стоїть повністю цілий. 

Із враженням, що війна – це рулетка, я жила майже місяць, доки не потрапила в Мощун. І там зрозуміла, що ніфіга не рулетка, а може бути повністю скошена вся вулиця! Я дуже добре пам’ятаю, як іду, а там немає будинка, є тільки пічка. І так кілька будинків поспіль. Усе залежить від того, де ти опинишся. Хтось може бути у рулетці, а хтось під косою.

Чи є якісь окремі господарі, які тобі найбільше сподобались, залишили враження, чи навпаки, було дуже сумно й боляче?

– Мені перший день у Мощуні дуже запам’ятався. Це була перша поїздка Б50 у село і ще не було конкретних локацій. Рознарядка така була: приїжджаємо в центр села, людям повідомлять, що їдуть волонтери, вони підійдуть і скажуть: нам треба така-така допомога.

Ми приїхали, дивимось на це село в шоці. Будинок культури ще тоді повністю був зруйнований, магазин. Ми постояли годину – ніхто не виходить. «Давайте мітли, будемо центр прибирати, бо треба чимось зайнятись!». Я не дуже люблю, коли ти приїжджаєш щось робити, а тобі цього не дають. Бо я маю певну кількість свого часу, який хочу виділити на допомогу, я хочу приїхати і взятися відразу за роботу.

Потім до нас таки підійшла перша дівчина Аліна зі своєю свекрухою з Вишневої, 99. Андрій Карпенко, мій водій і сусід, теж каже: що ж ми будемо стояти, пішли! Ми їм удвох допомагали, а потім до нас уже більше людей доєднувалось. 

Тому вони мені дуже запам’ятались, бо і перші, і ми у них цілий день пропрацювали. 

Потім ми з Аліною ще переписувались, спілкувалися. І я коли буваю в Мощуні, завжди слідкую, як там їхній будиночок, як вони відбудовують.

А не було страшно їхати, оскільки в Мощуні були безпосередньо жорстокі бої? І наскільки успішно провели розмінування?

– Я про це особливо не думала. У мене на масиві в лісі такі ж таблички, як у Мощуні. «Обережно! Міни! Заборонено вхід!». «Міни» = туди не ходити. Правила зрозумілі.

Про те, що можна знайти щось небезпечне всередині будівлі, я взагалі не думала. Коли десь у липні нові волонтери почали питати «а там нестрашно підірватись на міні?», мені навіть було дивно) Там написано «міни», значить там міни, тут нічого не написано, значить сюди можна. 

Волонтерський відпочинок. Фото Світлани Рудоквас.

А до Б50 ти займалась волонтерством?

– Так, велику частину життя. Класі в 10-му я, напевно, вперше зайнялась волонтерством. Правда, про це ще ніхто не знає. Ексклюзив!

– Чим ти займалася?

– Перше волонтерство у мене було на перфомансі. Прийшов хлопчик до нас у школу, каже: ми така-то організація, долучайтесь. Однокласники: да ну, безплатно працювати, фу. А мені стало так ніяково, я тихенько зв’язалась з цим хлопцем. Нікому не розповідала, мені було дуже соромно, що мене засудять. А мені дійсно було цікаво бути з людьми, які щось роблять, а не тільки гуляють, п’ють, курять і т. д.

Я їм допомагала на перфомансі. Тоді я з цією темою була ще згодна, зараз уже ні, бо це акція проти абортів була. Але мені в тій ситуації було цінним, що я спробувала, подивилась, як це відбувається. Досить «мальовнича» була ця акція, справила на мене враження. 

Тобто, якщо порахувати, твій десятий клас, ти у нас волонтер майже з 15-річним стажем!

– Ну, я ж не кожен день) Зараз у Б50 – набагато більше.

Загалом я раніше була, скажімо так, подієвим волонтером. Коли відбувається якийсь захід і під нього збирають команду волонтерів, яка допомагає. Плюс були певні теми, за які у мене боліла душа, і я там викладалася уже як експерт і як волонтер одночасно.

Так, я була волонтеркою на Євро-2012. На Євробаченні теж, координувала волонтерів на Євромістечку, яке на Майдані було. 

Потім був час, коли я вдарилась у, не назву це гучним словом «громадський активізм», бо сприймала це саме як волонтерство. Я зрозуміла, що у мене є експертність у медіаграмотності, а після 2014 це було дуже потрібно і я цим дуже довгий час займалась. Був свій проєкт, я навчала, пояснювала, вела тренінги.

Волонтерство в Ворзелі. Фото Поліни Коруц

Добре, але зараз ти ж не тільки їздиш на прибирання, фарбуєш укриття, ти ще займаєшся організаційними питаннями. Скільки часу займає у тебе волонтерство в Б50? У добі 24 години, 8 годин людина має спати, лишається 16 годин.

– Десь, приблизно, 4 години в день, це мінімум. Іноді у нас бувають зустрічі з Русланом, на яких ми говоримо по 6 годин) Складно порахувати, але це мінімум 4 години на добу. Everyday. На волонтерських засадах.

Що ти можеш порадити майбутнім волонтерам, які до нас ще не долучились, а тільки думають про це?

– Менше думати. Бо завжди буде «сьогодні не підходить», «завтра спина болить», «післязавтра не складається». Спробуйте раз і зрозумійте – ваше/не ваше. Більшого не вимагається. Сидіти і думати: а я колись… Це найбільший гріх.

А що їх чекає в Б50? І взагалі, яке майбутнє у Б50?

– Відбудова і відновлення. Я дуже сподіваюсь, що організація буде розвиватися далі у векторі «відновлення». Це проблема, яку нам треба буде ще мінімум 10 років вирішувати після перемоги. Відбудова фізична, відбудова ментальна і т. д.

Роботи багато. Якщо буде сталість, то все зробиться. Частина Б50, частина іншими організаціями. Ми усі будемо боротися за певні грантові кошти, але по своїй суті ми робитимемо одну справу. І тут буде не брудна боротьба, а конкуренція якості.

Над інтерв’ю працювали:

  • Координаторка — Анна Норинська
  • Інтерв’юерка — Валентина Врублевська
  • Редакторка – Світлана Рудоквас
  • Транскрибатор і більд-редактор – Богдан Головченко