Андрій Мітін
Залишити минуле в Донецьку, аби побудувати нове життя серед «своїх».
Активний волонтер «Б50» Андрій Мітін уже двічі стикався з бойовими діями. У 2014 вони змусили його залишити рідне місто й поїхати в невідомість. А в 2022 дали поштовх почати регулярно волонтерити.
Як частина спільноти «Б50», Андрій допомагав мешканцям Бородянки, Мощуна, Макарова, Горенки, Ірпеня… Хоча за стилем життя він є «білим комірцем». Втім, виявилось, що волонтер може і паркан полагодити, і на дах швидко вилізти, і вікно вмонтувати, і тачку з цеглою возити.
В рубриці інтерв’ю #героїБ50 з Андрієм Мітіним читайте:
- через що проходять люди, які починають нове життя далеко від рідного дому;
- чим відрізнялась допомога в Бородянці від волонтерства в Мощуні;
- що є найбільш кайфовим у роботі в фінансовому секторі;
- як після Перемоги жити в одній країні з людьми з окупованих територій.
– Андрій, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?
– Був дома, в Києві. Дізнався від дружини. Випадково побачив повідомлення на телефоні. Вона тоді була у дочки в Чехії. У мене теж був квиток туди на березень. Ми хотіли побувати разом на врученні дипломів бакалавра у доньки та на її дні народження 6 березня.
Я давно вже знаю, що в нас йде війна, з 2014 року. Після Донецька, де я народився і жив, я не був здивований, що в Київ колись може щось прилетіти. Я думав, це разово. Потім відкрив новини і виявилося, що все масштабно.
Наступного дня поїхав у військкомат, але біля військкомату був блокпост і озброєні хлопці відправили мене на Братиславську, до штабу ТрО. Стояв у черзі, поки не почали відсіювати – хто з досвідом бойових дій, хто має мотоцикл.
Записався до групи автоволонтерів Соні Сотник. Друзі купували в Європі рації, бронежилети, планшети й передавати сюди. Я ці вантажі зустрічав у Києві та розвозив за адресами. Тоді я почав відчувати себе потрібним. Але це було нерегулярно, іноді.
Спробував знайти, де можу бути потрібним, записувався у різні групи, заповнював анкети, але відгуку не було. З одного боку, це мене засмучувало, а з іншого – було помітно, що є багато волонтерів, які допомагають і цивільному населенню, і ЗСУ.
– А як доля звела тебе з «Б50»? Як долучився до нашої спільноти волонтерів?
– Я підписаний на багатьох людей з «Демократичної сокири» (підтримую їх, на акції ходив). Знайшов якось у фейсбуці пост спікерки «Демсокири» Христини Морозової, що треба люди розбирати завали. Це вже був квітень чи початок травня. От я написав, що можу, й вона дала мені посилання на телеграм-чат «Б50 Волонтери». Усе було якось так наче таємно)
– Пригадуєш свою першу волонтерську поїздку? Чим тоді займалися? Наскільки розумію, це був ще етап поїздок у Бородянку?
– Перший мій виїзд запам’ятався неорганізованістю. Я так зрозумів, що це особлива риса саме Бородянки: ти приїжджаєш і чекаєш годину-дві, поки волонтерів розподілять.
А ще мене Денис Герасимов, директор «Б50 Волонтери», забув забрати тоді) Ситуація яка була: ми зібралися біля якоїсь школи, запаркувалися, а потім поїхали у водоканал – люки чистити. Ми працювали трохи далі від усіх, десь до п’ятої. Закінчили – а ніде нікого немає! Йти до авто неблизько, десь 3 км. Набрали Дениса, щоб, може, нас хтось забрав. І він такий здивований каже: «Ааа, Андрій? Я ж думав, що я щось забув! Вибач, ми забули про вас». Але все ок, нам допомогли.
У Бородянці мені не подобалось, бо дуже довго доводилося чекати, поки щось там вирішать. А от у Мощуні задач багато – ти приїжджаєш і відразу працюєш. Розумієш, навіщо приїхав!
– Зараз ти – активний учасник волонтерської «ремонтної команди». Найчастіше тебе розподіляють на локації, де треба щось полагодити чи облаштувати. До війни в тебе був досвід у цьому?
– Для мене роботи з ремонту дахів, дверей, парканів – неочікувані. Бо я «офісний щур», у мене гладенькі руки) Ремонти я вдома робив – шпалери клеїв, плінтуси кріпив, розетки ставив, з батьком лагодив дах, але я більше знаю теоретично.
Найбільше мені запам’ятався перший раз, коли ми на дах полізли. Там потрібно було замінити лист шиферу, який високо знаходився. І ще багато розібрати, щоб до нього дістатися, а потім усе назад зібрати. Я бачу, що робота важка і її багато, а нас – троє. Ми перший раз один одного бачимо! Однак, потихеньку все зробили. І потім такі відчуття, що «Ось, вийшло!».
– Ще помітила, що ти – доволі системна людина. Навіть їздиш волонтерити регулярно. Як тобі вдається не вигорати?
– Я для себе визначив, що у мене є субота для допомоги. Спочатку, коли почались важкі роботи на завалах, я в суботу працював, а в неділю – лежав (боліла спина, я не розгинався, треба було відійти). А якщо вже субота була легкою і я відчував, що «не допрацював», їхав у неділю ще.
Мені важко сидіти вдома. У нас війна, не можна просто нічого не робити! Я вирішив, що можу робити це. Я їжджу не подивитись, я хочу саме допомогти. Навіть уявити це важко: людина все втрачає, але намагається якось жити далі. Як не допомогти?
– Ти ж у схожій ситуації був, коли залишав Донецьк? Теж фактично все втратив…
– Ні, в мене було не так! У мене була машина, були деякі речі, навіть певні накопичення були. Це було важко емоційно… Я в Донецьку прожив усе життя, як і дружина. І треба було все кинути та поїхати. А тут люди дійсно втратили все.
– Як до твого рішення поїхати з Донецька поставилися близькі?
– День народження мій, 27 травня 2014 року, мені 40 років. Уже все почалось і мене за столом молодший брат запитав: «Ти рускій ілі українєц?». Я людина не те, щоб конфліктна, але кажу: «В паспорті “українець” написано». А він відповідає: «Нєт, что в паспортє, я знаю. Ти скажи, ти сам рускій ілі українєц?». Я відповів, що українець. Відтоді я розумів, що я один, вони мене не сприймають.
Тому рішення поїхати було однозначним: для мене, для дружини. Ми нітрохи не вагалися! А сім’я – батьки, брат, його дружина, діти – всі залишились там.
Я взагалі здивований, як у моїй сім’ї в мене сформувалися такі погляди! Мої батьки з росії, з курської області. Кожне літо я їздив туди, до дідуся й бабусі. Коли мені навіть у дитинстві казали, що чогось не можна робити, я завжди думав – чому? Я дивився по сторонах, аналізував. Якщо немає критичного мислення – дуже важко. У мене було довге волосся, я тусувався з металістами, був неформалом. Я відчував себе не так, як сім’я.
– Тобто, ви поїхали не відразу, у квітні 2014, а трохи пізніше. Що стало останньою краплею?
– Я дружину з донькою раніше вивіз з Донецька. А сам ще залишився, подивитись, що до чого. А коли влітку гіркін (військовий злочинець, що розпочав бойові дії на Донбасі у 2014 р. – ред.) з Горлівки перемістився в Донецьк, тоді я речі склав.
Взяв те, що в машину влізло. Батько з тещею сіли до мене. Кажуть: «Ми тебе самого не відпустимо, поїдемо з тобою до Дніпра, потім потягом назад». Тому що люди по одному зникали. Дуже часто було, що поїхав один і зник, поїхав і зник…
Їхали не прямою дорогою, а через поля. Їдемо, а тут блокпост «днрівський» і нікого немає. Я потихеньку під’їхав, починаю рухатись далі, бачу в дзеркало заднього виду – виходить мужик з кулеметом. Зупинився, здав назад, відкрив багажник. Мужик питає: «Куди їдете? А чому їдете? Чому ти не ідеш в армію, захищати ДНР?». А я такий: «Та от батьків вивезу й одразу повернусь, одразу!». Подивився, що в мене просто речі, кіт, і пропустив.
– Як ти зараз ставишся до тих людей, які лишились? Засуджуєш?
– Люди різні, як то кажуть. Хто не може нічого робити – залишився в Донецьку. Це їхня справа – люди дорослі, самі приймають рішення і потім відповідають за наслідки.
Але я розумію цих людей, вони постійно жили під пропагандою. І зараз їм змінити думку неможливо. У квітні-травні 2022 я взагалі не розмовляв з батьками. Бо вони переказують телевізор, видаючи це за свої думки. Я не витримав, ми трохи посварились, не спілкувалися. І зараз зі мною намагаються розмовляти про погоду, про справи загалом. Я розповідав мамі про Бучу, про Мощун… Вона не дуже сприймає…
Пропаганда – це дуже потужна річ. У нас, наприклад, завдяки їй вибрали актора президентом, і це в країні, яка була в стані війни! Це ж так смішно: там убивають, а ми тут на виборах пожартуємо. Навіть зараз кажуть, що тільки завдяки йому армія стримує російську навалу. Навіть не уявляю, що у людей у голові.
– Як відбувалася адаптація до нового життя після того, як залишив свою малу батьківщину й все минуле?
– Спочатку я поїхав у Дніпро, зняв там квартиру. Я навіть не бачив її! Подивився по карті – вона біля метро, а це ж чудово. А це виявився самий край Дніпра. Квартира вбита, бруднюча, смердюча. Навіть плінтусів не було! Я тільки два тижні приводив її до ладу, щоб можна було привезти туди дружину і доньку-школярку.
У Донецьку я працював торговцем цінними паперами. Коли переїхали, ще потрібно було закрити компанію, в якій працював (ліцензії/звіти). Але платили за це копійки. Був такий час у Дніпрі, коли гроші закінчились у нуль. Я навіть піцу розвозив, таксував, бо потрібно було щось робити. Я не цураюсь брудної чи непрестижної роботи.
Згодом ми побачили, що роботи немає, а гроші зникають. І вирішили купувати квартиру в Дніпрі на етапі будівництва. Були якісь накопичення на навчання доньки (ми планували, щоб вона навчалася в Чехії), ще частина була на виплату. Вийшло доволі вигідне житло.
І от на початку червня 2015 року ми заїхали, а наприкінці липня мої старі партнери й друзі запропонували мені роботу в Києві. Ми хотіли, щоб донька вже довчилася в школі у Дніпрі. Тому я 3 роки їздив до сім’ї – 5 днів у Києві, а на вихідні до них у Дніпро.
У 2017 році ми для себе вирішили, що в Донецьк уже не будемо повертатися у будь-якому разі.
– З чого тоді почався переїзд твоєї родини до Києва?
– Зі спроб продати житло в Донецьку. Ми дали оголошення на ОЛХ, що продаємо свою трикімнатну квартиру без приїзду в Донецьк, через довіреність. Зустрілися у нотаріуса в Торецьку (тоді це було близько до так званої лінії розмежування), оформили документи, відкрили депозит, покупці гроші в касу внесли. Виходить, за трикімнатну квартиру там ми купили однушку на Троєщині в Києві (ще доклали гроші). Продали у 2,8 разів дешевше, ніж вона коштувала до.
Остаточно переїхали у 2018 році. Квартиру в Дніпрі теж продали й тут купили ще одну.
– Ти згадував, що працюєш у сфері фінансів. Розкажи, чим саме займаєшся?
– Щоб довго не пояснювати, я кажу, що працюю в фінансовому секторі, у компанії з управління активами.
Моя перша серйозна робота була у Донецькій фондовій біржі. Я тільки після інституту, пробував бути страховим агентом. Але згодом мій друг розказав, що його взяли на біржу і їм потрібна ще одна людина.
Я перечитав усі свої підручники, прийшов, у мене мандраж – перша серйозна співбесіда, голова правління буде проводити. Але співбесіда була короткою і вражаючою! Мене питають: «То ти – той Андрій, за якого друг говорив? Ну то завтра виходь на роботу. Будеш працювати не на самій біржі, а у нашій брокерській конторі».
Там я працював дуже довго! Навіть торги проводив, був ліцитатором (тією людиною з молоточком). Тоді була приватизація, продавалися бізнеси, об’єкти. Наприклад, на аукціон з продажу 10 % відсотків Донецького обленерго приїжджала така купа народу з Києва – реальні торги. Там були скандали, ЗМІ, інтерв’ю.
Мені подобається, коли є якась угода чи проєкт, ти її вибудовуєш і в результаті вона виходить! Наприклад, угоди з земельними ділянками. Я вибудовував усі кроки з нотаріусом, з покупцями. Це стоси документів, нюанси, моменти узгодити. І коли все докупи збереш, коли проводиш угоду, коли всі підписи ставлять – це офігіти!
– Яким ти бачиш майбутнє України? Як гадаєш, коли закінчиться війна?
– Я не знаю, який буде кінець війни – різкий чи затяжний, як було до лютого, що наче вона є, а наче про неї всі забули. Я сподіваюсь, що це буде однозначний кінець росії. Може, все скінчиться дуже швидко, наприклад путін помирає, приходять інші, хто хоче зберегти свої гроші, і вони швидко все закінчують. Або будуть згорати до кінця, як гітлер.
Усе буде добре, однозначно! Я впевнений, що Україна буде рухатися в Європу.
– Як людина з Донецька і яка має рідних там, скажи, як після Перемоги нам знайти спільну мову з людьми, що стільки років жили там, під впливом пропаганди?
– Має бути проведена «люстрація» для людей, які співпрацювали з окупантами. Якщо ти там був водопровідником і працював у їхній установі – це нормально. А якщо ти навчав дітей тому, яка росія чудова, а Україна погана – це вже співпраця. Якщо працював в органах тієї влади – це співпраця однозначна. Якщо торгував у магазині – ні.
Обов’язково має бути обмеження громадянських прав. Маю на увазі право балотуватись, голосувати щонайменше на термін перебування в окупації. Обмеження у можливості працювати в державних установах.
Хто отримував громадянство росії – однозначно «до побачення». Якщо ти знову хочеш стати громадянином України, потрібні іспити. Якщо примусово дали громадянство росії, то скласти іспит буде неважко.
Я розумію, що коли їх окупували, вони не хотіли кидати домівки і були змушені пристосовуватися. Як кажуть, таргани дохнуть, а людина звикає. І якщо ти прийняв для себе рішення і хочеш знову стати українцем, то іспит – це найменше, що може бути!
Якщо людина хоче в росію – вперед. Якщо хоче повернутися – чому ні?
Над інтерв’ю працювали:
- Координатор – Анна Норинська
- Інтерв’юер – Наталія Гринюк
- Редактор – Світлана Рудоквас