Юлія Горбасенко

Вона – це суміш дредів, милої усмішки та мудрості в очах.

Вона – активна волонтерка на розборі завалів у Мощуні.

Поки ви читаєте цей матеріал, Юля Горбасенко задуває свічки на іменинному торті.

До війни дівчина вважала себе закритою і дуже ретельно обирала коло спілкування, а зараз зізнається, що спілкування з волонтерами Б50 морально рятує у важкі моменти.

В інтерв’ю #героїБ50 з Юлією Горбасенко читайте:

· чому вона боялася, коли вперше їхала волонтерити у Мощун;

· як залучила своїх друзів до допомоги разом із Б50;

· на що дівчина змінила кар’єру юристки й держслужбовиці;

· у чому бачить справжній успіх людини.

АНКЕТА:

ПІБ	Горбасенко Юлія Валентинівна
Місто	Київ
Вік	39 років, день народження – 23 березня
Фах, професія	юристка, підприємниця, у Б50 – активна волонтерка
Хобі	спорт (заняття TRX), робити вовняні рюкзаки-котики в техніці валяння, подорожі
Море чи гори?	зараз – у гори, де тиша. А загалом спробує поєднати їх в один маршрут
Спорт дитинства	не займалсь спортом до 25 років
Улюблена страва	смачний хліб з якоюсь намазкою

– Юля, зазвичай я розпочинаю інтерв’ю інакше, але цього разу розпочну з привітань. Як святкуватимеш День народження?

– У мене вже роки три, мабуть, немає дня народження: спочатку був COVID, потім війна, цього року теж війна. Це означає, що мені поки що 36:)

– Давай із березня 2023 перемістимося у лютий 2022. Де ти була 24-го? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Вдома, спала. Сестра забігла в кімнату і каже: “Вибухи! Бомблять!”. Думала, що, може, їй щось причудилось. Потім почали писати знайомі, і вже ніхто не спав.

Я зібрала всі документи в одну купу. Перед цим же всі казали про це вторгнення, так? І я собі в голові програвала варіанти, як я ходжу і збираю документи. І потім ця срань стала реальністю, і це було неприємно.

Приїхала подруга Таня і сказала: “Не переживайте, я максимум на 2 дні до вас. Потім все скінчиться”. А потім 2 дні перетворилися на пів року.

Ми живемо за містом, у бік Одеської. Ми розуміли, що в тій частині, в тому напрямку поки що можна знаходитися. Сестра приїжджала з малими. Батьки недалеко теж живуть.

Ми все вирішували колегіально, разом же живем… І от вирішили раз, що таки треба їхати подалі (я не хотіла, але є більшість). Ми сіли в машину з котами (у нас був веселий цирк бродячий). Виїхали за ворота. Іде сусід:

– Ви куди?

– Тікаємо.

– Чого?

– Так война.

– А ви знаєте, шо там на дорогах?

Пам’ятаєш, тоді на заході все вже було зайнято? Не селили, не було місця. Він пояснив, чому на цьому напрямку можна бути. Ну, ми заїхали назад у ворота. Виїхали, 5 метрів проїхали і здали назад) Ми довше налаштовувались, вантажили тварин.

А той сусід через тиждень поїхав)))

– Ти вірила у можливість війни? Чимало про це говорили тоді взимку…

– Я була дуже наївна. Мені здавалося, що в ХХІ сторіччі, війна, танки, вбивства, ракети – такого точно не буде. Я думала, що будуть якісь інформаційні вкиди, економічні впливи, нас будуть блокувати… Але щоб убивства – ні.

Тому деякий час чекала, що зараз нас налякають. Що нам просто треба перечекати, зберегти себе, не наробити помилок.

– Коли ти зрозуміла, що це не закінчиться так швидко?

– Коли Буча була. Тоді у мене було таке… Знаєш, коли людина в істериці і їй ляпас дають? Я дуже хотіла вірити сраним російським коментарям, шо це актори. Але почали з’являтися люди, які пережили окупацію. Вони розказували такі речі, які я бачила раніше у фільмах про 45-ий рік: що воду брали з річки, що по мирних стріляли…

Я 3 дні плакала. Потім зрозуміла, що це може статися зі мною. І я себе ніби спеціально… Зареєструвалася у групі, де впізнавали тіла, щоб усвідомити, що це війна, що людей ось так просто вбили. Що це не сон, а така жахлива реальність. Зареєструвалась, щоб стикнутися з цим, і звідти вже почати якийсь шлях нагору.

“Треба вже щось робить”, – вирішила я. Бо до цього в мене був ступор. Ми стали шукати, де можемо бути корисними. Дивилися групи, де люди просили ліки, на блокпости привезти щось. Один раз я готувала: відро гречки привезла хлопцям. Шкарпетки просили. Потім загинув той, з яким я зв’язувалась. Його звати Сергій Миронов, я хочу щоб його пам’ятали.

З сестрою, що мешкає в Німеччині, зробили гуманітарний коридор. Пам’ятаєш, військовим треба було купувати батончики, якісь грілки? У нас тут цього не було. То вона там купувала, перевізником передавала, а ми підхоплювали і далі перевозили. А, ще AliExpress до нас не працював, а до них – так. То ми ще дещо замовляли там для військових.

У війну, до речі, я купила свою першу машину. Правда, не собі, а для ЗСУ. Це був SsangYong Rexton. Сама купила, сама заплатила свої гроші, відремонтували.

– А звідки про волонтерську спільноту Б50 дізналася?

– Б50 я знайшла в липні, здається, в якійсь телеграм-групі.

До цього я “Добробату” писала. Але в них усе так складно і довго: ти подаєш заявку, потім вони дзвонять. Я ще боялась, що нічого не вмію робити руками. Думала, їм хлопці треба.

А потім потрапила до Б50 і зрозуміла, що можна нічого й не вміти: просто брати відра, класти в них цеглу і нести її до смітника.

У перший день ми були в Мощуні у Володимира, в якого лісопилка (і де ми нещодавно почали будувати волонтерський склад – ред.). Ми тоді просто вантажили ракушняк і цеглу, а хлопці возили. Я пам’ятаю, що ти мені тоді проводила інструктаж з безпеки.

– Яким ти побачила село? Це було перше зіткнення з такими наочними наслідками війни?

– Мощун сприйняла без особливого здивування, бо я вже бачила до цього Бучу. Росіяни мене не здивували.

Я чого довго не їхала? Не того, що я щось там побачу, а того, що я можу когось зачепити. У мене все нормально, є де жити. А тут приїжджаю як фея “Я вам допоможу”. Боялася, що це може декого образити.

Розвалини у мене викликали тільки одне бажання – прибрати все після росіян, щоб тут було чисто. Щоб люди ставили будинки. Щоб там нічого не нагадувало, що тут були ці свині і що вони нам тут зробили.

– Як гадаєш, які фактори вплинули на те, що ти почала їздити регулярно? Майже кожного тижня ти на волонтерстві, буває, і двічі, і тричі на тиждень.

– Через команду. Мені подобаються всі наші, тут така адекватність навкруги. Є турбота одне про одного, якась розрада.

Я досить закрита, вибірково пускала людей у своє коло спілкування. До війни. А зараз я розумію, що мені подобається, що я з людьми, з різними, з новими, кого бачу вперше, а під кінець дня ви їсте–п’єте з однієї посудини. Це не так і страшно, як могло здатися!

Насправді Б50 навіть не знає, як іноді мене рятувало! Ти розумієш, що у вівторок якісь трагічні події і ти, схрестивши пальці, чекаєш п’ятницю: в п’ятницю буде Мощун, будуть люди, і там мені стане легше. І в п’ятницю дійсно якимось чином стає легше.

Ті зі спільноти – люди, яким не байдуже. Дуже добрі (навіть якщо зовні це не відразу помітно), щирі, чесні. Люди, з якими нестрашно.

А люди, до яких ми їздимо в Мощун, це ніби десь моя тітка, десь бабуся могла бути. Я думала, що вони будуть більш депресивні, більш відсторонені і не будуть підходити до нас. А вони сміялись… І воно все так перемішувалось. От одна жінка жартувала, а потім сиділа і казала, що щодня проклинає росіян. Ти це слухаєш і розумієш, скільки в цьому глибини і справжності, і як їй боляче.

Спочатку я їздила раз на тиждень. Цього вистачало відновитися аж бігом. А потім мені стало цікаво, як же ж то тричі їздять? Це для мене суперлюди! Я поїхала спочатку двічі – жива. І коли я їздила тричі (це влітку було) – то було найкраще, бо ти корисний, ти бачиш, що ти допомагаєш, що тебе чекають. Ти їдеш з тої локації, наприклад, а на ній уже чисто: лишається тільки фундамент, немає цієї цегли. Для мене ця цегла – ніби ще один акт насильства: “Ми ваш будинок зламаємо. Він буде лежати. Ви будете його щодня бачити. Бачити, що ви були слабкі, коли ми нищили його”. І от коли ми це прибираємо, мені здається, що людям стає легше. Мені стає. Що росіяни тут просто перестають бути.

– У тебе дуже класно виходить залучати до волонтерства знайомих. Дуже багато друзів з собою привозила і привозиш. Когось ще тримаєш у «загашнику» на цей сезон?

– Таня була. Потім Саша Пак. Пак підтягнув Надю. Надя – Іру. Михайло та Оля. І Аня зараз. Думаю, коли потеплішає, вони повернуться. Усього сім. Ще можу трьох) Мої сестри ще не були. Одна думала сьогодні приїхати, але їй треба було до лікаря. Двоюрідний брат не був. Він поїде на теплий сезон.

– Як тобі вдається їх заохочувати? Адже більшість із них їздять регулярно?

– Я про цю діяльність розказую! Не вважаю, що ти повинен мовчати про те, що робиш, бо нібито хвалишся. Коли запитують, чи можу зустрітися, кажу, що не можу, бо їду грябать Мощун. Вони питають, що значить “грябать Мощун”? Ага, ковтнув гачок! Зараз буде історія про “грябать Мощун” з фотографіями.

Я розказую, що це допомога людям. Їх, до речі, зупиняє страх невідомості: що робити? чи я це зможу? а як їхати? що ви з собою берете? а в мене немає відповідного одягу? а в мене болить спина і, може, я не справлюсь? Кажу: «У мене немає мети тебе знищити. Довіряй мені. Поїхали!».

– Як тобі в новому амплуа – трансформувати дитячі укритя?

– Я думала, що Руслан просто хоче прибрати мене з локацій))

Спочатку я боялась сюди їхати. Думала, що в мене нічого не вийде. Насправді, найскладніше – це комунікація, коли маєш пояснити дирекції, чому так, а не так, чому ми не можемо зробити те, що вони хочуть, а тільки в межах тих матеріалів, які у нас є. А приїхати зранку, фарби змішати, порозфарбовувати… Тим більше, у нас тут чудова команда. Розфарбовування – це так терапевтично. Такі укриття – як мінітелевізор, мінімультик для дітей. Взагалі я хочу, щоб бомбосховища були не потрібні, щоб це все робили даремно, щоб ніхто ніколи в них не ховався.

– Якщо порівнювати «цеглу» в Мощуні та «фарбу» у Ворзелі, що для тебе більш терапевтично?

– А їх треба поєднувати! Я б рекомендувала поєднувати. Тут ти більш спокійний, медитативно малюєш, не мерзнеш, як у Мощуні. Але мені здається, що майже кожен повинен побачити, як “руський мір” приходить рятувати і як це виглядає в результаті. Приєднатися до прибирання, щоб не казати “какая разніца”, “адін народ” і т.д. Тому і в Мощун треба, і сюди.

– Хто ти поза волонтерством?

– Династійний юрист: у мене батьки юристи, сестри. Я попрацювала певний час і вирішила, що не хочу.

Була помічником адвоката спочатку. Потім була у Верховному Суді науковим консультантом. Йому приносять звернення з інших установ щодо тлумачення певного положення: кодексу, закону. І ти, вчорашній чи позавчорашній випускник, повинен якомусь дорослому дядечку (в моєму випадку це були судді нижчих судів) розтлумачити, що означає стаття така-то кодексу адміністративного судочинства. У мене був керівник, який мав би мені накинути ідею, яку б я описала. Але він цим не займався. Йому це було так само цікаво, як і мені. Я так рік попробувала, багато читала (бо кодекс ще тоді був новий – питань і звернень по ньому було повно). І вирішила, що не хочу.

Батьки були нераді, вони бачили мене держслужбовцем. Але я заміж виходила, думала, дітей треба народжувати, господарство. Згодом зрозуміла, що домашньою господинею я не буду. 

– Але ж зараз тобі фартить? Як ти зуміла повернути своє життя?

– Я прислухаюся до того, чого хочу. Не йду туди, де всі бачать успішну людину таку. Іду туди, де вмію і хочу бути, щось робити. От тому і фартить: бо робиш, що вмієш і що хочеш. Людина повинна бути щасливою – це справжній успіх.

– Що тебе зараз робить щасливою і приносить гроші?

– У мене пасивний дохід, так би мовити. Є житло, яке я можу здавати. Зараз воно плюс-мінус приносить щось. А рік тому був час, що нічого. На запасах. У мене є нички на чорний день, на коричневий, на темно-синій…

Для мене здавати житло – це реально бізнес. Щоб підняти ціну, маєш щось зробити, щоб квартира стала коштувати дорожче. Після людей, які там пожили, довести її до ладу. Тобто мати якийсь зазор і команду, яка тобі допоможе. Крім того, ринок же великий: чому саме в тебе жити? Знову ж таки, якщо взяти 100 тисяч мільйонів і зробити ремонт на 100 тисяч мільйонів, скільки ти його будеш відбивати? Це все дуже цікаво, і цьому не вчать, на жаль.

Спочатку я робила всі можливі помилки. Наприклад, тобі дають заставу, ти її витрачаєш, а потім людина планує з’їхати і за останній місяць гроші не отримуєш. Ти заходиш у квартиру, там треба все зробити і ти такий: “Блін, оце я бізнесмен”.

Я ФОП, у мене є рахунок, я плачу податки. Якщо ти не запарюєшся про це, ти – незахищений. А потім твої жильці роблять скандал, і як ти доведеш, що вони у тебе орендують житло? Буде багато питань. Крім цього, я працюю з юридичними особами, які для своїх працівників знімають житло. Ти маєш більше ваги, коли кажеш, що ФОП і ось мій розрахунковий рахунок.

Інакше ти живеш «у чорну», не платиш податки, то звідки в тебе гроші? Як ти доведеш джерела доходів? Краще платити. Ці суми не такі жахливі, як усі розказують: 5 % заплатив і живеш собі. Зараз навіть не потрібно ходити в податкову. Є стільки різних програм, де все можна робити автоматично, подавати звіти, підписи електронні робити.

У мене з 2011 року ФОП, здається. Тоді ти сам ходив у податкову, у віконце сунув паперові звіти, звідти на тебе кричала тьотя. Щось неправильно написав – на тебе ще більше кричала тьотя. А зараз це все швидко: заплатив і спокійно спиш. Бачиш, скільки заплатив. Це зручно!

– Чи попадалися тобі не дуже адекватні орендарі?

– Ти знаєш, що таке клопи? Це мені принесли орендарі. Я не знаю як. Вони жили довго. Через якийсь час поскаржилися і сфоткали мені жучка на дивані, що є така біда і що робити.

Там стіни пофарбовані і кожен сантиметр я мила Доместосом. Після того, як уже двічі приходив дезінфектор (спеціальна служба). У результаті були замінені диван, штори, увесь текстиль,коротше кажучи. Ніяка залогова сума не покриє це. Але це була наука. 

Якщо б про це дізналися сусіди, то винесли б їх уперед ногами до прохідної, обвалявши в дьогті, пір’ї за такі справи.

– Ти згадувала, що аби здача житла була бізнесом, має бути команда. Хто тобі допомагає?

– У мене є помічниця, ми з нею вдвох прибираємо. Можу вимити витяжку, унітаз, холодильник. Бо якщо ти не помиєш витяжку після того, як її рік експлуатували, то наступного разу викинеш її. Я люблю здавати житло, коли в ньому чисто. Таке житло, яке я хотіла б сама знімати. І потім коли люди приходять, а вони сьогодні подивилися 5 об’єктів і залишаються в тебе, то ти радієш, що молодець.

Є рієлтор, який відсіює дуже багато неадеквату, зокрема “блогерів”. Колись декілька приходило на перегляди і  здавалося, що вони не зовсім при собі. Якщо з тваринами – нормально, діти – теж добре, іноземці – хорошо, а блогери…

– У якому стані зараз ринок орендної нерухомості?

– Зараз, до речі, у мене немає пустих квартир. Хіба ті, де люди закордоном (але платять комунальні). Більшість, до речі, все ж повернулися. 

От зараз у мене люди збирають речі. Виїхали давно (вони громадяни іншої країни), рік минув, усе чекали, що зможуть повернутися. Але.. Зараз їхні друзі збирають речі. 

Зараз уже приїхали іноземці, і для них високі ціни можуть бути підйомними. Але я вірю в карму. Якщо ти будеш брехати і брати занадто, то з тебе теж можуть взяти потім. Є ринкова ціна. Ти її озвучуєш і працюєш у цьому сегменті.

У нас з орендарями домовленість про посильну оплату на час війни. І обом сторонам комфортно врешті.

– А яким бачиш найближче майбутнє нашої країни?

– Дуже хотілося б, щоб війна закінчилася. Дуже. Іноді мені здається, що в мене більше немає сил.

Я буду в Україні, не розглядаю варіант переїзду. У нас чудова країна, мені тут комфортно, я тут вмію бути. Мені хотілося б робити щось корисне (типу того, що ми робимо зараз).

Багато людей, за якими я спостерігаю, проходять етапи усвідомлення, що ми з росією не один народ, що не можна чекати, поки прийдуть і вирішать твої проблеми, що держава – це ми, що від твоїх учинків дещо залежить.

Зараз кожного я дуже прошу бути добрішими до того, хто поруч. Я зараз бачу багато проявів “хорошості” – і мене це так тішить. Тому я кажу, що в нас чудові люди. Як тільки закінчиться війна, у нас все буде краще, ніж було до. Бо зараз ця чудовість якраз розкрилась і проявилася!

Над інтерв’ю працювали:

· Координаторка — Анна Норинська

· Інтерв’юерка — Наталія Гринюк

· Транскрибаторка – Марія Наумчик

· Редакторка – Світлана Рудоквас 

· Більд-редактор – Богдан Головченко