Олександр Тішура

Людина, яка пушить розвиток науки та підсвічує перспективні технології. А поза роботою — координує волонтерів і веде аналітично-статистичну діяльність у Б50.

Навчання на історичному факультеті та батьки-інженери привчили Олександра Тішуру бути ретельним в усьому — від аналізу наукового проєкту до організації допомоги постраждалим. Його увага до деталей уже допомогла систематизувати чимало організаційних процесів у Б50. А скільки ще всього попереду.

В інтерв’ю #героїБ50 з Олександром Тішурою читайте:

· як переніс розлуку з дружиною і донькою на початку вторгнення;

· чому у Б50 він активно волонтерить і ще включається в організаційну діяльність;

· хто для Олександра є прикладом громадського діяча;

· у якому стані його офіс у МОН після жовтневих обстрілів Києва.

— Сашо, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

— У ліжку, вдома, в центрі. Я доволі міцно сплю, тому вибухів не чув. Подзвонила начальниця десь о 05:30, каже: «Саша, почалася війна». Я спросоння не міг зрозуміти, що відбувається. Зайшов у телефон і почав усе це читати.

Потім — на роботу, мені туди 30 хв пішки. Вирішували, як працювати далі. З комп’ютера на флешку все перекинули і роз’їхалися. Не скажу, що це було неочікувано (бо процеси певні відбувалися на роботі, щось готувалося). І коли посольства почали виїжджати з Києва, вже було зрозуміло, що щось іде не так. Але, звісно, не вірилося, що у ХХІ столітті може відбутися війна, про яку тільки читали. А я багато читав, я ж історик за освітою.

У перші дні, коли біля Повітрофлотського йшли бої, ми ночували на парковці поруч із нашим будинком. Потім я облаштував між стінами у тамбурі приміщення, поставив крісло. Коли була тривога, було гучно, донька дуже переживала. Всередині березня я їх посадив на потяг, і вони поїхали у Львів. Їх до травня прихистила родина, за що їм велика вдячність.

— У тебе є донька? Нічого собі! Чому не поїхав із рідними та як переніс розлуку?

— Доньці 15 років, зараз у неї перехідний вік. Вчиться у 9-му класі. Вона взагалі у мене флегматик. Я сам флегматик. Дружина теж не те щоб дуже емоційна. А дитя ввібрало від нас обох! Може, тому що вона флегматик, то уроки робить дуже довго, потім зранку ледве піднімеш. У нас родина сов: усі любимо вранці поспати, а вночі в нас прокидається бурхлива діяльність.

Ми раніше ніколи так надовго не розлучалися, максимум на 2 тижні. А я одружений 18 років! Тому це було важко, коли вже є звичка, що людина поруч завжди. Але я сприймав це як належне. До того ж тоді вже було усвідомлення, що так має бути, так безпечніше. Розумію, у яких жахливих умовах перебувають наші герої на фронті, які під постійними обстрілами. Багато людей втратили своїх близьких, майно, живуть на відстані від своїх родин. Тому мої проблеми та якісь негаразди на цьому тлі виглядають дуже незначними.

Я був весь час у Києві. Була наївна надія, що це швидко закінчиться. З кожним днем вона згасала… І мама в мене… У неї в той момент був гострий приступ радикуліту. Вона взагалі не могла ходити. Треба було за нею доглядати.

У воєнкомат не пішов: розумію, що толку від мене на фронті не буде: немає бойового досвіду і здоров’я трохи не дозволяє. До речі, у 2021-му пройшов медкомісію.

Я тоді приєднався до так званих інформаційних військ, писав заклики до іноземних політиків, надсилав їм фотографії. Допомагав внутрішнім переселенцям шукати житло на заході України. Люди подають заявки і є база господарів, які готові прихистити. Треба було цих людей із цими господарями, так би мовити, поєднати.

Потім з-під Києва пішла вся орда. Я почав їздити на роботу і на якийсь час із волонтерством закінчив.

— Якщо ти закінчив, то що стимулювало повернутися до допомоги, долучитися до Б50?

— Я взагалі шукав саме таку роботу — з розбору завалів. Було багато прильотів, і хтось має це розгрібати.

Оголошення про Б50 в одному з волонтерських чатів я побачив у другій половині липня. При чому була така історія: на початку тижня я знайшов іншу організацію, а в середині тижня наткнувся на Б50. Мене привабила форма реєстрації. В тій групі потрібно було самому шукати собі водія, домовлятися. А тут зареєструвався, розподілили на машини — і вже їдеш. І от в кінці того тижня, 23 липня, я вперше поїхав із Б50.

— Ти так гарно пам’ятаєш дати! А перший день волонтерства з Б50 пригадати зможеш? Чим він був особливий?

— Це був Ірпінь, п’ятиповерховий будинок. Роботи там багато, тому відразу знайшов, чим себе зайняти. Тільки й встигали відра тягати)

Було важко. Відчував, що після обіду тіло починає не слухатися: я йду в один бік, а воно завалюється в інший. Врешті-решт зробив перепочинок на 15 хв, відновив сили, відкрилось друге дихання. Зазвичай мені треба 5 хв, а тут аж 15. Перевів подих — і вже стало легше. Наступного дня відпочивав. Знаєш, на диво не було крепатури.

Хоча от після футболу була така крепатура, що я не міг ходити. В дитинстві ми грали у футбол, по суті, на асфальті. Я найчастіше був воротарем, який себе не шкодує. Іду додому, кров капає, а я щасливий. І тут так само.

До речі, коли ми в цей будинок на Олімпійській переїхали, ми з батьком грали у футбол на ділянці навпроти, огородженій бетонним парканом. Потім батько організував, щоб цей бетонний паркан знесли, домовився пригнати бульдозер, рівняти ділянку, ворота зробили саморобні. Там був будинок раніше. Пам’ятаю, що ми, малі, звідти цеглу діставали. До речі, вже тоді я отримав досвід розбору завалів:) На цей майданчик потім зі всього району хлопці просилися пограти. І все це завдяки моєму батьку. Гарний приклад громадської діяльності! У мене батьки — інженери, а я чистої води гуманітарій. Можливо, у мене гени колись прокинуться, але поки вони цього не хочуть робити. Батько працював у інституті Патона, начальник відділу. Він був заслуженим винахідником України, мав декілька авторських свідоцтв на вдосконалення деталей зварювальних апаратів. На жаль, рано помер — коли мені було майже 12 років.

— Що саме дало тобі поштовх так регулярно волонтерити з Б50? Адже фізично — це не дуже легка допомога, як ти вже згадував.

— Коли почав їздити, відразу для себе таку планку поставив: бути 1 раз на тиждень. Але потім втягнувся. По можливості намагався і 2 рази. Я й у п’ятницю їздив би, але не дозволяє робота.

Я — офісний клерк, до такої роботи не призвичаєний… Не було жодного разу, щоб якоїсь дрібної травми не було. Впала цеглина на ногу — нічого, працюємо далі. Я, чесно кажучи, думав, що я — перший кандидат на якусь серйозну травму. Але досвіду набрався, техніка володіння чимось з’явилася. У мене не дуже добре із зором, фізична праця може на цьому відобразитися. Я зараз намагаюся менше тачок таскати, краще відрами.

Не знаю, чи можна так висловитися, але це стало як наркотик. Тобто хочеться приїхати, допомогти людям, зробити якнайбільше. Плюс чудова компанія. Звичайно, краще б ми зустрілися за інших обставин. Але як вже є. Всі — чудові люди. З ними приємно спілкуватися, разом попрацювати.

Я вважаю, що кожен свідомий українець зараз повинен бути залученим хоча б до якихось процесів, які можуть допомогти. Я не можу сказати, що це допомога саме нашій перемозі. Але це допомога й участь у відновленні.

— Волонтерство із прибирання дорівнює початок відбудови, однозначно. Але крім такої допомоги, ти ще знаходиш можливість долучитися до організаційної діяльності Б50. Коли ти встигаєш?

— Якось внутрішньо мені мало, скажімо так, 1-2 рази на тиждень з’їздити в Мощун допомагати. Хочеться бути ще якось залученим. Є вільний час, хочеться його витрачати, щоб бути корисним. Я бачу, що тут моя допомога потрібна. Я можу це зробити — я це роблю. От і все.

Зараз я обробляю нові заявки від господарів, які потребують допомоги. Якщо чесно, я людина не дуже балакуча. Але мені не складно зателефонувати, уточнити деталі, розпитати, домовитися. Господарям ще важлива підтримка психологічна, щоб вони не відчували, що залишились сам на сам із горем.

Таблицю реєстрації я роблю. Веду статистику поїздок волонтерів. А ще — обробка і завантаження на диск фотографій. Особливо після виїздів Свєти, коли скидають у чат 70+ фотографій. Не скажу, що кожен із цих напрямів займає багато часу. Але якщо їх скласти докупи, то іноді не знаєш, за що хапатися.

Чи знає моя родина цей напрям моєї діяльності? Та ні. Сиджу собі за комп’ютером, та й усе. Прочитають інтерв’ю — дізнаються:)

— Водночас ти продовжуєш працювати на держслужбі. Чим займаєшся у Міністерстві освіти й науки та як давно там працюєш?

— 20 років на одному місці… Я взагалі посидючий.  До цієї роботи звик, я — один із найдосвідченіших у своїй галузі. Супроводжую виконання науково-технічних проєктів за державним замовленням.

Є пріоритетні напрями розвитку науки й техніки, затверджені офіційно, ми за ними працюємо. Я веду напрям «Раціональне природокористування», куди входять аграрний сектор, екологія, металургійна галузь.

Міністерство оголошує конкурс. Потенційні виконавці самі визначають, які проєкти на це подадуть. Потім іде триступенева експертиза проєктів, виходить урядове рішення, кому виділяти кошти. Це близько до реалізації грантових конкурсів. Але рівень трохи вище, бо це — державне замовлення.

Я супроводжую проєкти від проведення конкурсу та попередньої експертизи до приймання звітної документації.

Наведу приклад. Нещодавно супроводжував проєкт, виконавці якого дуже постаралися в його рекламі. А цього, як на мене, не вистачає, оскільки для нас важливе впровадження (практична реалізація результатів робіт). Виконувався проєкт Львівською політехнікою. Вони розробили установку на основі технології попереднього аеробно-реагентного очищення фільтратів полігонів твердих побутових відходів і сміттєзвалищ. Коли проводили апробацію установки, її встановили на Грибовицькому сміттєзвалищі, були журналісти, висвітлювали це. Здається, вона і досі працює на тому сміттєзвалищі.

— Пам’ятаю великий обстріл Києва у жовтні, коли російські ракети впали в районі парку Шевченка, це було в кількох метрах від місця твоєї роботи. Ти ділився, що зазвичай у цей час тією дорогою йдеш на роботу. Як у вас в офісі зараз? 

— Цей приліт був 10 жовтня, я тоді був у відпустці. Наш кабінет завалило, стіна вивалилася. У кабінетах, які містяться на першому поверсі й вікна яких виходять на бульвар, — там ще жахливіша ситуація. Я ще й на роботі завали розбирав)

Нашому відділу зараз виділили місця в другому корпусі МОН. Підселили до місцевих співробітників, деяким кабінети дали, комусь навіть з папугою:) Чесно кажучи, всі ми хочемо повернутися на бульвар Шевченка. У кінці минулого року там почався ремонт. За різними прогнозами, ми повернемось чи у вересні, чи до кінця року.

— А які прогнози в тебе щодо майбутнього нашої держави?

— Якою буде Україна, залежить від того, коли закінчиться війна. Чесно кажучи, багатьом українцям, я вважаю, потрібно працювати, міняти менталітет. Це процес непростий. Але потрібно з більшою повагою і любов’ю ставитися до своєї держави, до місця, де вони перебувають, до співгромадян. Я доньку намагаюся до цього привчати. І якщо кожен своїх дітей буде, то хоча б наступне покоління буде більше відповідальним.

Що з війною — дуже складне питання. Для себе, чесно, я не бачу якоїсь картинки її закінчення. Підписувати мирну угоду — на яких умовах? Віддавати свої території неможливо. Що, рашисти скажуть: «Забирайте всі території, ми звідси підемо. Пробачте нас?». Такого, звісно, не буде. Вони по-тихому відійдуть? Мені погано в це віриться. Тому дуже складно прогнозувати.

Після війни буде розруха, спад економіки. На жаль, від цього нікуди не подітися. Будемо відбудовувати! Кожному українцю треба докладати максимум зусиль, щоб долучатися до відбудови нашої держави.

Над інтерв’ю працювали:

· Координаторка — Анна Норинська

· Інтерв’юерка — Наталія Гринюк

· Транскрибаторка — Марія Наумчик

· Редакторка — Катерина Легка

· Більд-редактор — Богдан Головченко/