Світлана Рудоквас

Коли востаннє ви вносили правки у свій світогляд? 

Контент-менеджерка сторінки Б50 у фейсбуці і редакторка сайту Світлана Рудоквас має сміливість зізнатися у своїх помилках і силу виправляти їх зараз.

«До» 24-го вона була редакторкою економічних текстів і не вірила у війну. А зараз переважно пише про громадське — перемоги волонтерів Б50. Прибирання завалів і допомогу в оргдіяльності вона поєднує з вихованням двійні та плетінням маскувальних сіток. 

В інтерв’ю #героїБ50 зі Світланою Рудоквас читайте:

  • чому волонтерство у Б50 — це допомога передусім собі;
  • навіщо дівчина експериментує із зовнішністю;
  • чому думає про зміну сфери діяльності;
  • що розповіла малим дітям про війну.

— Світлано, де ти була 24 лютого? Як дізналась, що почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну?

Прокинулась о 5-ій від того, що чоловік ходить по квартирі й каже: «Якісь вибухи», я йому: «Тобі здається, це двері в під’їзді». Чи я така була переконлива, чи настільки він хотів мені повірити, що ми лягли далі. Аж подзвонила подруга: «Почалось!». 

У нас будильник мав о 7 спрацювать, а спрацювала сирена… Ми увімкнули новини, умилися, поснідали. Так легше, чіткіше думаєш. Ми зібрали валізу, але ще нікуди не їхали.

У нас квитки були на 3 березня в Прагу, настільки ми не вірили в те, що у ХХІ столітті в центрі Європи може бути така жесть. Я до останнього не вірила, що можна аж так не дружити з головою. Здорова людина не зрозуміє хвору.

Війна на Донбасі від мене була далеко. Я з тих, хто не страждав. Я знала про Іловайськ, Донецький аеропорт, полк «Азов». А так, я сильно не вникала. Тепер я розумію, що це все було неправильно! Раніше я якось жила у своєму світі, могла заплющувати очі, а тепер — ні.

Волонтерство в Мощуні

Зараз мені все, як у тумані. Згадую березень-квітень — туман… В укриття ми з дітьми ходили до рідних, у них квартира в напівпідвальному приміщенні. Це те, що нас рятувало в перші дні. І те, що рятує зараз, коли страшно. Ми у них жили перший тиждень. А потім мій син злякався якогось звичайного “домашнього” звуку, подумав, що це ракета. І я зрозуміла, що ми тут не будемо сидіти. У нас тьотя живе у Мукачеві, весь лютий запрошувала — і ми поїхали.

— Як вам вдалося доїхати? Яким тобі запам’яталося Мукачево?

— Ми купили квитки в купе. А в день, коли мали їхати, всі потяги стали евакуаційними. Ми заходимо, а на нашому місці 10 людей. І що ж ти будеш — убиваться? Просто знайшли в цьому ж вагоні інші 2 полиці і їхали на них вп’ятьох: я, чоловік, двоє дітей і бабуся. І мені навіть не шкода тих грошей… Бо Укрзалізниця, на мою думку, відпрацювала, стільки людей врятувала.

Як доїхали, двійнят посадили біля каміна, увімкнули їм телевізор — і я тоді видихнула. Вони в безпеці… Мені трохи стало легше, бо страшнувато було: і в Києві, і в дорозі. За дітей, за себе, що як буде. Тьотя наша живе на виїзді з Мукачево, біля лісу. Повітря неймовірне, тихо, гори видно з балкону. Я до кінця життя буду вдячна тому місцю і тьоті! Вони врятували мене, як мінімум психічно.

Волонтерство в Мощуні

Дуже багато переселенців у Мукачево було. Мене, звичайно, бісив великий відсоток російськомовного населення. Місцевого, не тих, хто приїхали. Я була здивована, що місцеві говорять російською з мукачівським акцентом. Це і вухами не зрозумієш, і головою)

Перший місяць я ще мала роботу, чоловік теж працював. Ми були з дітьми, гуляли, донатили на армію. Шукала волонтерську організацію, але там не потребували просто людей «з руками».

Ми там були 2 місяці, засиділися, повернулися додому на пару днів, а потім ще до мого тата в Черкаси поїхали. І ось там я ожила. Знайшла волонтерів, у спортзал ходила, з татом побула, подругу шкільну побачила, багато гуляла. Діти побачили місто, в якому я росла. 

Волонтерство в Мощуні. Фото Руслан Габдулов

— Як це взагалі — бути мамою під час війни? Як ти пояснила дітям, що насправді коїться?

— У нас двійня, і якби не допомога чоловіка, то було б дуже тяжко. У нас все рівномірно в парі, а ще бабуся є. 24-го я не знала, що сказать, і просто пояснила, що ідем в гості до дідуся Саші. А потім якось довелось… 

Зараз вони знають, що «росіяки» — наші сусіди і, на жаль, у нас з ними спільний кордон. Що вони хочуть нас собі забрать або вбить, що це наш ворог номер один. Розповідала їм про військових, яким ми маємо бути вдячними.

Мені здається, вони не до кінця розуміють. Коли гепає — бояться, через секунду вже граються. Їх легко відволікти — іграшка, книжка, наліпки, щось смачненьке. Я все сподіваюся, що вони не пронесуть в собі оцей біль, що ми несем. Вони мають розуміти, але не відчувати цього зла. 

У нас вдома немає жодної російської книжки, нічого російського не вмикалося. А в садочку, на жаль, із 24 дітей лише 6 було україномовних! І це центр Києва — Печерськ, не якийсь східний регіон!!! Мала часом приносила мені «руські словєчкі», а після 24.02 як відрізало! 

Я росла в україномовній родині, в Черкасах говорять суржиком переважно. Але мені ніхто свого часу не сказав, що не треба переходити на російську в школі, надворі. Було б добре, якби батьки мене так само муштрували, як зараз я своїх дітей.

Волонтерство в Ірпені. Фото Наталія Гринюк

— Як ти дізналася про Б50? І коли вперше долучилася до волонтерства з нами, пам’ятаєш? 

— Так вийшло. Ми з чоловіком думали волонтерити. Артем був підписаний на Руслана Горового, а я — як чоловік. Побачили його пост про Б50. Чоловік сказав: «Хочем розбирать завали?» — «Хочем». Поїхали? Поїхали! Щось мене сюди привело…

У перший день я приїхала з Артемом, була спека нереальна! Я тоді добре запам’ятала Елю і Свєту. Працювали у людей, валяли рештки гаража, вивозили все на велику купу. Важко було нереально, жарко, пити хотілося. Але загалом атмосфера сподобалася. 

Одне — це дивиться в телевізорі, а інше — побачити наживо. Це відрізняється масштабом. Коли сама ідеш і не бачиш жодної вцілілої хати, дерева покошені, паркани постріляні… Це сильніше вражає. Але я не загорювала, фізична втома забрала все.

До того я в Черкасах фасувала протеїн для військових. І коли ми приїхали додому після першої поїздки, то я сказала: «Протеїн фасувать було набагато легше!». Дуже важко було ввечері, крепатура, купа пилюки скрізь… Але це не відбило бажання, і ми приїхали потім ще раз і ще.

Волонтерство в Мощуні. Фото Лари Бортовик

— Пам’ятаю тебе з перших поїздок. Ти дуже вирізнялася на тлі інших: яскравий колір волосся, численні тату. Ти любиш експерименти із зовнішністю? 

— Усе з пірсингу почалося. Я в Київ приїхала — брову проколола, язик, вуха. Зараз дещо вже позаростало. 

Далі татуювання пішли. З тату в мене теж — так вийшло. В інтернеті знайшла малюнок — і все! Мені хтось казав: «Ти якщо думаєш більше 20 секунд, то це наче не про тебе».

Я прихильниця того, що якщо щось тебе в той момент робить щасливішим, то чому ні? Навіть якщо це татуювання, пірсинг, поїздка, дорогущий квиток на концерт… Я за те, щоб це зробити!

Найгірший мій експеримент із зовнішністю — це ті татуювання, які дуже хотілося, а грошей ще не було. Вони були ніякі, малюнок вибраний не дуже. Що я у 20-22 роки могла? Пішла потім до нормального майстра, перекрила, зараз в мене всі кольорові. 

Багато хто каже: «Татуювання в старості буде негарне». Відповідаю: «А ви всі в старості будете гарні?»))) Якщо це мені в якийсь момент дає ресурс, то супер! Це ж не аморально чи кримінально.

Ще я ходила з дредами, мені просто це подобається, я з ними стрункішою здаюсь))) З дредами, у звичайному платті, з 2 дітьми. Просто так захотілося. То рожевий колір волосся захотілося. Це не філософія, а штрих до зовнішності. Мені просто так подобалося. Не треба шукати те, чого немає.

Волонтерство в Бучі. Фото Поліни Коруц

— Ти одна з найактивніших волонтерок Б50 за кількістю поїздок. Що цінного ти знаходиш у такій допомозі? Як вдається бути в Мощуні так часто?

— Волонтерство — це і для себе терапія. Бо коли я зайнята чимось, нема часу читать новини «від» і «до». Я не просідаю. Хоча, думаю, треба було першим сказать, що це допомога людям, так? Але я скажу чесно — це насамперед допомога мені: фізично себе завантажить, завантажить голову. Я думала, взимку воно якось затухне, люди перестануть їздити, а ні — «дурної» сили вистачає! Я ж не одна така, нас таких, «цікавих», — купа.

Я ще стараюся 2–3 рази на тиждень допомагати плести маскувальні сітки. Там я пів дня, щоб встигати щось вдома зробити. У Б50 всі молоді, веселі, креативні, часом нестримані. А там такі печерські пані, там спокійно, затишно, душевно, по-домашньому. 

Мене підтримує бути в колі однодумців, робити корисну справу. І я таки вірю, що ми допомагаємо людям. Бо де в них набереться стільки фінансів, щоб це все відбудувати? Якусь частину проблем ми беремо на себе.

Я згадую, як ми в кінці липня працювали в чоловіка у триповерховому будинку. Як ми  на третій поверх тачку затягнули по драбині. Що ми тоді якось дуже багато спілкувалися. І вперше сіли разом їсти. Абсолютно різні люди, з різним бекграундом, інтересами, за віком, за всім… Але настільки воно тоді спрацювало: ми і фізично попрацювали, і наче морально відпочили, зловили вайб одне одного. 

Волонтерство в Мощуні. Фото Руслан Габдулов

— Крім прибирання завалів і плетіння сіток, ти ще допомагаєш спільноті Б50 у команді організаційної діяльності: ведеш наш фейсбук, наповнюєш новинами сайт, редагуєш тексти… Звідки стільки наснаги та часу?

— Мені просто небагато треба, щоб виспаться)

Першим завданням був сайт: вичитать, наповнить, позаливать статті на сайт. Там була така програма, з якою я раніше працювала. Це було без проблем. А потім почала писать новини — і якось втягнулась… Раніше я тільки вичитувала, а тепер ще пишу!

Коли Руслан запропонував бути SMM-ницею, наповнювати фейсбук Б50, я вагалась — погоджуватися чи ні. Тоді гороскоп написав, що Вам запропонують зміну сфери діяльності, то, типу, погоджуйтесь. І я думаю: «Це знак! Треба брать!». Смішно було, а тепер втягнулась 🙂

Волонтерство в Мощуні. Фото Олександри Полякової

Буває мало поїздок і контенту, буває більше. Кілька днів на тиждень я сідаю по 2–3 години і передивляюся фотографії, що з цього вийде. Думаю, про що написати у фейсбук, накидую в голові й оформляю. Відносно швидко.

Мені подобається, що я тут ще чомусь навчуся. Що, паралельно волонтерячи, я отримую нові знання і підказки. Це не завадить! Бо треба змінювати сферу діяльності. 

Я все життя працювала редактором у закупівлях, у мене більш економічна сфера була. Починала з підприємства, яке потім стало Prozorro (майданчик, де відбуваються всі державні тендери). А потім працювала в журналі, теж про держзакупівлі. Зараз я іноді підпрацьовую: вичитую журнал раз на місяць, щоб не забувати, не втрачати навички.

Зараз дивлюся зарплати редактора/коректора — це не те, що я хочу. І до того вона була така собі, а після перемоги все буде ще важче.

Волонтерство в Ірпені. Фото Наталії Гринюк

— Як вдається справлятися з двійнею? Як розставляєш пріоритети?

— У родині чоловіка були двійнята, тепер у нас. Є в цьому якась логістична перевага) Батьківські збори пережить за раз, всі вайбер-чати — по разу, водить їх в одне місце, в них свої ігри, можуть гратися вдвох.

Діти — найперше, важливо, щоб вони насамперед були нагодовані, і щоб ми провели час разом. Якщо я бачу, що мені є куди їх діть, то… на тиждень планую, в який день куди я їду, коли з малими, коли можу навіть з подругою зустрітися. 

Діти вчать терпінню, багатозадачності, усе встигати, акумулювати сили, планувати свій час. Вчать зважати на прості радості. Я дуже часто за ці 12 місяців казала: «Як добре бути дитиною». Вони пішли в зоопарк і щасливі, поскакали на батуті — щасливі, морозиво отримали, коли не чекали, — щасливі. 

У нас мама — «нєрвний» поліцейський. Артем спокійніший, а я така — фурія. Як мене колись від них накриває, то я стараюсь прибирать, складать, дуже люблю викидати старий одяг, іграшки.

Я не кажу, що всім треба народжувать. Мені в той момент, у 29 років, просто якось захотілося. Батьківство — це важко, але це того варте. Я їх люблю, вони — мене))

Волонтерство в Мощуні. Фото Олександри Полякової

— На твою думку, яке найближче майбутнє чекає на українців?

— Я хочу бути оптимісткою, але боюся зараз повірити у світле майбутнє й обпектися. Я впевнена, що буде важко, але воно того варте. Хай які важкі втрати — битва конечна!

Мені здається, що ми йдемо у правильному напрямку, в напрямку Європи, українізації. При цьому я бачу, що твориться: ці скандали із закупівлями, корупція, депутати і чиновники, це нікуди не дівається.

Я впевнена, що на нас ще чекає довга боротьба. Відбудовувать, розгрібать, відплакувать. Ми будемо розгрібать завали (в буквальному і переносному сенсі), і будемо боротися всередині країни протягом усього мого життя. А мої діти вже, може, поживуть у кращій країні.

Над інтерв’ю працювали:

  • Координаторка — Анна Норинська
  • Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
  • Редакторки — Катерина Легка, Світлана Рудоквас