Анастасія Баранова

Якби хтось екранізував «Білосніжку й семеро гномів», головною героїнею мав би зробити Настю.

Координаторка волонтерів Анастасія Баранова дійсно виглядає як принцеса з мультику – розкішне золоте волосся, струнка фігура. Але в реальності вона є палкою бешкетницею! Може й у футбол з хлопцями пограти, і добряче махнути кувалдою, і суворо «нарізати» задачі своїм гномам-помічникам.

В інтерв’ю #героїБ50 з Анастасією Барановою читайте:

• про її волонтерство із розбору завалів ще до знайомства з Б50;
• де вона роздобула волонтерське авто для спільноти (так, оте червоненьке);
• чому вирішила міняти роботу у розпал війни, хоча до цього не наважувалася;
• як живеться у ХХІ сторіччі принцесі з феміністичними поглядами.

АНКЕТА:

ПІБ	Баранова Анастасія Анатоліївна
Місто	Київ
Вік	30 років, день народження – 11 червня
Фах, професія	бухгалтерка, власниця магазинчика дитячих товарів, у «Б50» – координаторка волонтерів
Хобі	волонтерство, походи в театр, подорожі
Море чи гори?	спочатку поїде в гори, щоб активно відпочити, а потім на море, щоб і там активно відпочивати
Спорт дитинства	футбол з хлопцями
Улюблена страва	солодощі

– Настя, де ти була 24 лютого? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Я – та людина, для якої війна почалася саме 24 лютого. Десь о 4:30 ранку мамі подзвонила сестра. Я прокинулась, заходжу в новини і вже чую за вікном вибух. Мій Руслан пригримнув, щоб усі лягали спати і не заважали йому. Але ми пішли з мамою на кухню, готувати їжу, займатися своїми справами, бо вже було точно не до сну. 

Напередодні на роботі деякі колеги панікували, взагалі люди почали виїжджати. Колега з мого кабінету (сама з Донецької області) казала, що не вірить у щось серйозніше, ніж уже було там. Мене це заспокоїло, бо я не розуміла, як така величезна країна може напасти на таку маленьку?!

У мене багато родичів у росії, тому і я не вірила, але все одно було страшно. От 22 лютого в мене був нервовий день, мене щось хвилювало, але що саме – не могла собі пояснити. А ввечері мені  надійшов дзвінок від друзів (уже – знайомих) з росії, і я дуже злякалась, сама не розумію чому. Вони наче дзвонять просто поспілкуватися, але потім розповідають: «Ми скоро до тебе прийдемо і тебе “заберемо”. Настя, ти ж з нами?». Тоді я ще не розуміла, як так можна.

У мене мама з росії, бабуся. Я там проводила своє дитинство (хоча народилася і жила в Києві). Для мене ті місця були пов’язані з приємними спогадами. А зараз не розумію, як так, що місце, де тобі було добре, назавжди зачинене для тебе. Тому що ти не зможеш переступити якісь свої межі! Люди, які були тобі дорогими, стали для тебе небезпечними, бо незрозуміло, що їм скажуть і на що вони готові. Наразі я вже якось з цим примирилася, прийняла, але було боляче, дуже… Раніше я намагалася зрозуміти, чому вони мені кажуть, що люблять Україну, а водночас воюють за росію. Я постійно підіймала це питання у психолога. Зараз не хочу нічого розуміти. На це багато ресурсів потрібно, а в мене їх немає.

Потім подзвонив керівник, що можна приїжджати в офіс (у нас приватний будинок з підвалом). Почалися страшні часи, коли я спала в тому підвалі на стільці, з котом. Ні ліжка, нічого, а нас – 15 осіб! І робота не відміняється, бо 28-го – день зарплати. Я не можу лишити людей без грошей. Тож у п’ятницю нараховувала з/п у темряві, бо світломаскування. Банки гальмували, але добре, що всім відправили.

Згодом зрозуміла, що хочу додому, що не можу марно сидіти. І я почала шукати, чим можу бути корисною, знаходила і відправляла продукти, підгузки. Знайомі вибачалися за прохання, а я  – навпаки: «Пишіть мені, мені це потрібно!». Збирала речі для ВПО, закуповувала взуття для військових у шпиталі. Завдяки цьому я не з’їхала з глузду.

– Знаю, що ти мала досвід розбору завалів ще до потрапляння у Б50. Як так сталося?

– Уперше ми з колегою-подругою Яною Кобець поїхали на таке волонтерство десь 10 квітня, в Ірпінь. Романівський міст був ще розбитий, коли ми його пішки переходили, там речі лежали – велосипед, візочок дитячий, одяг… І ти розумієш, що це не старі речі, що кожна – зі своєю історією, з болем і жахом, бо люди залишали все поспіхом, з єдиним бажанням вижити. Це страшно(

Ми тоді прибирали вулиці. Людей було багато, у багатьох горіли очі, вони хотіли допомогти. Я зрозуміла, що мені потрібно тут бути. Але згодом помітила, що не всі їздять допомагати: хтось просто фотографувати. Це мене засмутило. Розумію, що це поширення інформації, але ж давайте і працювати будемо!

Тоді я їздила з «Толокою», але оскільки вони збиралися в Чернігів на тиждень і була пауза, почала шукати інші варіанти. Потрапила в Мощун, і понеслося. Я зрозуміла, що в Б50 люди щирі! Я вже не уявляю себе без них. Чекаю тиждень, щоб поспілкуватися. Заряджаюся тим, що люди готові віддавати свій час, гроші, сили, щоб допомогти комусь іншому. Це – моя втіха! Коли ти стаєш свідком добрих вчинків, ти в цьому розчиняєшся.

– І тебе так затягнуло, що ти стала не просто волонтеркою Б50, а допомагаєш у координації та бухгалтерії. Як ти все вивозиш?

– Коли ти не знаєш роботи волонтерської організації зсередини, то здається, що немає нічого складного – приїхали, поприбирали. А насправді за цим стоїть колосальна робота організаторів. І на це люди витрачають власний час, за який не отримують коштів.

Коли я координаторка дня, я себе ставлю на місце людей, які приїхали вперше. Їм важливо, щоб до них хтось підійшов, познайомився. Хоча мені комфортніше, коли до мене першими підходять, бо першій якось ніяково. Але я така людина – люблю, коли мені говорять, що щось завдяки мені відбулося. Це лестить! Я це приймаю важко, але готова робити все для цього, готова бути лідером. Тому пробую підійти, зацікавити. А якщо скажуть, що ось завдяки тобі я почав сюди їздити… Ох!..

Щодо ведення бухгалтерії в Б50, я почала з того, що довго затягувала з відповіддю) Це нове для мене, я ніколи не була головним бухгалтером, тільки підзвітною йому. Мені давали задачу, вчили, а тут я сама маю знаходити деякі рішення. І тут благодійність – я взагалі не знаю цієї специфіки, тому ще не розумію відповідальності. Наразі мої задачі – рознести виписку, створити й оплатити рахунок, ввести в програму по позиціях, підтягнути платіжне доручення…

У Б50 є бухгалтерка-консультантка, тож коли в мене є певні питання, вона може відповісти, як зробити правильно, вона давно «в темі». Це для мене розплутує клубок. Бо поки бухгалтерія Б50 – це стіна, об яку я б’юся. Можливо, як я розберуся з цим питанням, то це стане для мене легко. Але зараз це для мене рівень, до якого потрібно дійти.

– Зі сторони здається, що ти досить творча людина. Чому вибрала бухгалтерію?

– Мені сфера бухгалтерії дуже близька завдяки своїй точності, чіткості. Я не гуманітарій взагалі. У мене завжди було добре з алгеброю, геометрією. Але зараз – особливий період. У мене давно стояло питання піти з роботи. Я ходила на співбесіди, верталася, бо мені підвищували зарплату. Зараз – навпаки, понизили через війну, а задач нарізали по повній. Вирішила шукати щось інше. Поки відробляю останні дні й згодом мене чекають на новому робочому місці. Також бухгалтером, але тепер працюватиму з машинками) Я дедалі більше розумію, що немає другого шансу прожити життя. І там я вже вигоріла…

А ще в мене є маленький магазинчик дитячих товарів, який я тільки розвиваю. Об’єми невеликі, але все ж час на це витрачається. Продаю товар для маленьких – ложечки, ніблери, тарілочки, пазли, а також для мам – бальзами для губ, лосьйони для тіла. Усього потрошку. На це треба більше часу, тому поки в невеликих об’ємах.

У компанії, з якої звільняюсь, я пропрацювала 8 років, хоча прийшла на декретне місце. Починала з первинної документації, нині вела податкову звітність, статистику, нараховувала лікарняні, заробітну плату, подавала звіти. А ще я вперше почала займатися експортом-імпортом.

У нас до війни була велика компанія, у день робили по 200-250 вікон, а це 400-500 кв. м. Ми багато чого допомогли збудувати, наприклад ЖК Варшавський, ЖК Грейт, ЖК Галактика в Києві. На сьогодні обороти дуже знизилися, мало що будується і квартири менше продаються, немає такої потреби у встановленні вікон. 

– Забула згадати про ще одну твою цікаву роль у Б50 – організовувати збори коштів. У тебе це виходить тому, що ти – бухгалтер?

– Якось я запропонувала Руслану Габдулову зібрати гроші для якоїсь родини, щоб у них з’явився модульний будиночок. Інший Руслан (колега, якому я розповіла ідею) постійно перепитував: «Коли вже буде пост про збір». У мене й сторінки в Інстаграмі до цього нормальної не було, 400 підписників, хіба інколи сторіс вела. Але я здалась… Так співпало, що тоді ми якраз познайомилися з Юлією Горбасенко, і вона максимально намагалася допомагати, підтримувала. Це був мій перший масштабний збір, сума – 60 500 грн. Коли перший збір закрила за 2 тижні, відразу захотіла далі збирати. Мене заводить сам момент, я цим живу.

Спершу я ображалася, коли не донатили знайомі. Бо я не вірила, що у них немає 10-20 гривень. А для мене важливі навіть ці суми, я розумію, що людина мене проігнорувала! Якщо люди, яких я знаю багато років, не вірять, то що казати про незнайомих? Зараз, коли я розміщую пост і мені скидають гроші сторонні люди, вони підіймають мене на найвищий рівень, мотивують.

До війни мені було дуже важко попросити про допомогу. Зараз я так часто прошу… У мене давно зникло відчуття незручності, що потрібно щось пояснити, щось сказати. У мене навіть один момент є, за що мені раніше було би ніяково… Коли нам дарували авто, мене запитали: «Чи потрібен старий Opel Astra», а я відповіла: «А можете машину там продати і скинути нам гроші, волонтерам більше потрібен бусик?») Коли я це писала, у мене все обличчя горіло. І потім подумала, що якщо я таке написала людям, які дарують нам авто, то що думати про інше.

– Настя, ти – чудо) Поки мало хто знає, що авто у нас є завдяки тобі, тепер будуть знати! Розкажи, як ця машина приїхала до нас із Литви, коли ти познайомилась із тамтешніми волонтерами, як вони почали підтримувати Б50?

– Мені здавалося, що машину ми отримували вічність! А потім подивилася, що нам запропонували в січні, а отримали на початку березня! Мені щодня писали, чи ми погоджуємося, як її правильно прийняти, що з документами. Коли я її побачила в Україні, в мене було відчуття, що машину подарували мені, і явно не Opel Astra, а мінімум позашляховик. Я бігла до неї з величезними очима… За її кермом я ще не сиділа, але хотілось би спробувати, десь у Мощуні. Я задоволена, бо це прийшло до якогось логічного фіналу, машина вже возить волонтерів.

Як познайомилась із Оксаною? Приходить до мене якось колега і питає, чи може він звести мене з литовськими волонтерами, які хочуть допомагати, надсилати гуманітарку, чи займусь я цим замість нього, бо він втомився і в самого зруйнований будинок за Бородянкою. Я погодилась, але виявилося, що там процес не налагоджений ще був: розібратись із прийомом, підготувати документи. Спробували, розібрались і тепер йде гуманітарка з Литви… Потім виявилось, що одна з тих, хто передає нам допомогу, є сестрою цього колеги.

Коли я читаю повідомлення, які їй надсилають люди: «Слава Україні!», «Хай тримаються, ми за них переживаємо», мене це дуже розчулює, бо вони нас не знають. А коли всередині країни є люди, які залишаються осторонь, ті, які не хочуть долучатися, бо в них є своє життя, це сумно.

Ось майже кожен день ми з Оксаною зв’язуємося, вона питає, чи треба те й оте? Треба! Корм для притулку, свічки, одяг, мийні засоби… Якось спитала, чи треба нам поролон (у Литві десь є завод). Ми ще не розуміли, як його використати, але коли з Яною побачили його якість, з’явилася ідея шити лежаки для котиків у притулок.

– Координація, бухгалтерія, збори, гуманітарні питання, а ще робота і якесь життя. Скажи мені: як ти це вивозиш?

– У мене є гноми) Усіх помічників я називаю «мої гноми». Без них я не встигала б нічого. Хочеться відмітити всіх, бо люди, які зустрілися в моєму житті за цей рік, були послані мені не просто так, але це займе дуже багато часу!

Є Яна Кобець, яка завжди підтримує мої ідеї, завжди йде за мною. Є Богдан Згурський, його підтримка – безцінна. Він, як і Яна, ведеться на мої авантюри). Руслан Габдулов, який долучається  до вирішення багатьох моїх запитів. Мій Руслан мені дуже допомагає з волонтерством – завантажує машину, забирає гуманітарку, відвозить її. Він пишається мною, згадує щоразу, де тільки можна. Це дуже важливо для мене. Я для нього багато роблю, він – для мене. У нас взаємна допомога. Буває не пересікаються інтереси, бо я більш активна, а він – пасивний. Але ми понад 12 років разом. Також мої рідні, які підтримують кожний мій задум, колеги, які долучаються до зборів, друзі. А взагалі дуже багато людей, які мені пишуть, пропонують допомогу, підтримують, без них у мене нічого б не вийшло. 

Я не люблю бути пасивною, очікувати, що мені хтось допоможе сумки донести. Зможеш? Добре! Не зможеш? Тоді я сама.

Для мене це біль, коли постійно потрібно доводити, що жінки теж стійкі. Я намагаюся завжди показати, що я – лідер (особливо в чоловічому колективі, мені лестить, що чоловіки можуть зі мною радитися, рахуватися, дослухатися). Я можу розказати «від і до», що робилося в моїй квартирі у плані ремонту. Хіба мішок не можу підняти. Але образливо, що доводиться ще й змагатися з чоловіками, оскільки вони тебе не бажають сприймати як особистість. Витрачаєш енергію і сили, щоб зробити, а потім ще й щось довести. Я не знаю, як раніше люди жили, якщо у ХХІ столітті це так важко!

– Ти не боїшся за усім цим вигоріти, втратити сили й бажання допомагати?  

– Знаєш, у мене мурахи по шкірі від розуміння, що хтось волонтерив із 2014, а я нічого не робила. Чому в той момент у мене не відкрилися очі? Чому лише 24-го? Я не кажу, що я – зла людина. Але до 24-го я допомагала лише тваринам, бо вони некорисливі. Їм нічого від тебе не треба, хіба погодувати і за вушком погладити. Я відправляла посилки в притулки, у мене в рюкзаку завжди був (і є) корм для тварин. Якщо я побачу на дорозі котика, то зупинюсь і погодую. І мені однаково, що на мене хтось косо подивиться. Зараз я продовжую, але вже у більших масштабах. Допомагаю притулкам «Дворняшкам дом», «Best friends», намагаюсь закривати якісь їхні запити. Щотижня їжджу вигулювати цуциків, захопивши подаруночки. 

Зараз я боюся втомитися. Іноді бувають дні, коли я хочу побути наодинці. Коли щось не виходить, я злюся, буває, плачу. Але я не стомлююся! Я готова їхати за кордони Київської області (як мінімум за гуманітарною допомогою, як максимум – для розбору завалів). Когось картинка руйнації ламає, мене – ні. Я  розумію, що не час зупинятись, що я не та людина, яка поїде закордон.

Я готова своє життя присвятити, щоб наша держава розквітала. І оскільки наразі власних дітей у нас немає, я це роблю заради своєї племінниці (дочки рідного брата), адже хочу, щоб вона жила у вільній, не тільки від русні, але і від руйнацій, країні. 

– Як вважаєш, чого очікувати за кілька років? Що буде з війною, якою буде Україна, де будеш ти?

– Для мене це складне питання… Наша держава ще у війні, яка не закінчиться влітку. Ми втратили більше, ніж здобули, ніж мали. Люди з Донецької, Луганської областей звикли жити в Києві, вони забули, як жили раніше. Я не хочу звикати( Хочу, щоб люди не мирилися з таким життям, а продовжували боротися!

Щодо себе особисто, я планую займатися тим самим, просто це будуть більші об’єми. Можливо, це дещо песимістично. Дай Боже, щоб усе було краще. А за два роки зустрінемося, і нове інтерв’ю візьмеш…

Над інтерв’ю працювали:

• Координаторка — Анна Норинська
• Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
• Транскрибаторка – Наталія Коміссарова
• Редакторка – Світлана Рудоквас
• Більд-редактор – Богдан Головченко