Ельміра Якубова

Спочатку їй довелося залишити дім у Макіївці, а згодом – у Краматорську.

Вона визначилась ще до 2014 і завжди пишалася своїм походженням, коли більшість намагалася приховати свою провінційність.

У 2014 форпостом її впевненості став Донецький аеропорт, у 2022 – Азовсталь. А зараз душа Елі болить за відбудову зруйнованого й допомогу постраждалим людям.

Її історія про те, що вік 50+ – не причина закриватися у своїй бульбашці і не вагома відмовка, аби вперше в житті взяти до рук відра з лопатами.

В інтерв’ю #героїБ50 з Ельмірою Якубовою читайте:

• як це бути двічі ВПО, що спільного і відмінного у цих досвідах;
• про її кримськотатарське коріння та цікаві звичаї;
• які відчуття накривають у колі молодших волонтерів Б50;
• чому вважає себе нереалізованою.

АНКЕТА:

ПІБ	Якубова Ельміра Жалялівна
Місто	Макіївка, потім Краматорськ Донецької обл.
Вік	52 роки, день народження – 21 грудня
Фах, професія	домогосподарка, операторка електронно-обчислювальних машин, у Б50 – активна волонтерка
Хобі	слухати музику і людей, дивитись фільми, шиття, подорожі автомобілем (любить дорогу і зупинятися на заправках)
Море чи гори?	море, бо це “місце сили”, обожнює його споглядати
Спорт дитинства	баскетбол, трохи плавання
Улюблена страва	легко догодити, бо їсть усе (крім квашених кавунів)

– Усі попередні інтерв’ю з волонтерами Б50 я починала з запитання “Де ти був/була 24 лютого?”. Але для тебе, мабуть, це не настільки “відправна” дата?

– Так, я з Макіївки і всім кажу, що моя війна почалась у 2014 році.

– А тебе, уже двічі ВПО, не злить, коли кажуть, що війна ось майже 2 роки триває?

– Ні, вже я прийняла, що в людини ось так склалось розуміння. Єдине –  прошу не забувати, що з 2014 року загинуло близько 3 000 наших громадян… Тоді теж гинули люди, розумієш?! І оце все АТО, ООС – це була війна, вже війна.

– Із якого епізоду почалась “твоя війна”? 

– У мене є декілька таких “червоних маячків”. 

У 2014 в старшого сина випускний пройшов так собі через обстріли, їх уже було чути. Ми ще намагалися жити нормальним життям у Макіївці, але вже були постійні бабахи на задньому фоні…

Потім я одного дня побачила ту “дуру”, якою малазійський Боїнг збили (йдеться про рейс MH17, який зазнав катастрофи на тимчасово окупованій частині Донецької області у 2014 р. – ред.). Везли її нашим містом, зупинились поруч з ліцеєм молодшого, спустились у магазин. А наступного дня ми дізналися, що збили літак. «Дура» була просто велетенською …

Далі влітку ці “утирки” (ну – російські війська, орки, я їх узагалі матюками називаю!) взяли “на підвал” сина близьких нам людей. Ось тоді війна прийшла прямо до мене у двір! Тоді в мене почався тваринний страх. Настільки, що я з двома дітьми виїхала з Макіївки на кілька місяців в неокуповану Україну. Чоловік сам лишився, у нього там мама й тато були зі слабким здоров’ям, а ще робота.

Повернулись ми в Макіївку аж пізно восени, коли там повідкривали школи. Старший того року вступив у Харків, а молодший ще 6-й клас вчився у Макіївці.

Але в місті все одно було страшно… От заходиш собі в автобус – а там отой “вояка днрівський” сидить у своїй формі і починає розказувати: “Да мы там, у хохлов…”. На автобус весь, щоб усі чули! А як вони на машинах ганяли містом – у людей відбирали авто і їздили без номерів. Ні червоний, ні зелений – їх нічого не зупиняло. У мене син навчався в ліцеї, треба було їхати автобусом і дві дороги переходити. Настільки було страшно, що мені доводилось його щодня возити.

Улітку 2015 ми виїхали в Краматорськ і там зняли квартиру. 

– Як ти собі пояснюєш, чому тоді в Україні і світі так легковажно відреагували на російську агресію у Донецькій та Луганській областях?

– Наш регіон завжди був трішечки “своєрідним”, тому так сталося. Може, через особливості наших людей інші не так сильно прониклись. Адже перед очима були “донєцкіє”, “пальці веєром”, “всє ми такіє із себя” – оце от. Такий от образ, як є. 

Наш донецький регіон знаходиться на кордоні з росією. Ми як окремий регіончик собі були. Чого приховувати? Такі от “депресивні” промислові регіони. 

– Що для вас стало тією останньою краплею, коли ви безповоротно вирішили покинути рідний дім?

– Спочатку ми продовжували бути в Макіївці, бо, мабуть, ще чогось чекали. Я щоранку прокидалася і читала новини: якщо Донецький аеропорт був наш – можна було жити далі. Для мене аеропорт – це символ, це якір, який мене тримав. Я могла тижнями голову не мити, такий у мене стан тоді був. І вся ця історія затягувалась… 

Коли постало питання виїзду, ми точно знали, що лишимось у своїй країні. А Краматорськ виявився просто близько біля нашого міста. Чоловікові це було важливо, адже там ще лишалась його робота. Вона вже не функціонувала, але було його обладнання, люди, родичі наші. 

Я стільки плакала, якби ти знала, і молодший син це бачив. Мені, звісно, шкода, що на нього звалився цей тягар. Він одразу став дуже дорослим, бо бачив, що мама страждає, а тато весь час у поїздках (йому треба було перевозити виробництво). Єдине, що мене відволікало тоді – зустрічі в центрі для ВПО. У Краматорську організували психологічні зустрічі, майстер-класи, навчання.

Я ніколи не цуралась своєї країни і закордоном завжди говорила: я з України, з Макіївки. Але тепер путін навчив мене ще більше її любити, до нестями, до “зубного скреготу”. У нас класна країна, її є за що любити. Нам є чим пишатись.

Пам’ятаю, році у 2015-2016 ми сину робили ID-карту в паспортному столі Краматорська (а це тоді була абсолютно «радянська» установа). І ось, коли заповнювали чергову анкету, одна з відвідувачок, теж ВПО, на питання «Яка національність?» стала відповідати: «Да я не знаю, хто я». Тоді я розвертаюсь і кажу: «Так, може, час уже дізнатися, хто ти?!». Наче ж вам уже у 2014 ясно показали «хто ви». Визначайтесь! Уже не буде «сидіння на двох стільцях». Там тебе зіллють і тут тебе не будуть поважати за те, що ти «шапку міняєш» – то красноармієць, то білогвардієць (як у старому фільмі, який не всі знають).

– Зараз твоя родина не в Краматорську, а на Чайці, у столиці. Як ви тут опинилися?

– Ми виїхали наприкінці лютого 2022. Стало більше обстрілів. По центру Краматорська ще не попадали, але якось вони влучили у приміщення СБУ неподалік нас. Я тоді вперше побачила як це – заходиш за дім, а там – немає жодного вікна.

Я до останнього не хотіла їхати, казала «знову я кудись їду, я вже втомилася, я не хочу, от тільки пройшло 7 років – і я знову їду, знову речі збирати». Але, знаєш, я Краматорськ так і не прийняла. Я жила там, тому що були такі обставини. Зараз, хоч я вже доволі довго живу в Києві, все ще недостатньо його знаю. З іншого боку, для мене він – це серце України і воно мені подобається. Люблю міста з історією!

Переїжджала я з сином і двома кішками. Чоловік знову лишився, він був у територіальній обороні.

– Як твій чоловік опинився в ТрО Краматорска?

– Ще за пів року до повномасштабного я побачила в новинах, що організовують загони територіальної оборони. Дивлюсь, десь люди вчаться стріляти, але в нас такого не було. У сусідньому Слов’янську є, а в нас – ні.

Уже після 24 лютого чоловік з товаришами пішов під мерію – достукатися до заступника, що Краматорську теж потрібна територіальна самооборона. І тільки тоді стали її організовувати. Мій Олег там практично в співорганізатори записався. І тому перші, здається, пів року, він повністю був там.

Я переживала, але не плакала. У мене такий підхід: я не прогнозую негативний результат. Я його не на смерть посилала, а вважала, що все в нього буде добре! Були, звісно, сумніви, але я старалася їх у собі не зрощувати.

Згодом робота чоловіка переїхала у Кривий Ріг, він забрав працівників із сім’ями. Наразі працює там, а ми – в Києві. 

– Ти переїжджала у 2014-2015 роках, ти переїхала у 2022 році. А можеш порівняти ці два досвіди переїздів? Що було схожим, а що відрізнялось?

– Причина-то одна — там бойові дії, тут бойові дії.

Моя реакція в обох випадках була в принципі однакова – я загальмовуюсь. Ніби й живу, все роблю, веду домашнє господарство, але водночас перебуваю в ступорі. Потім потроху роздупляюся. Але я тобі хочу сказати, що патріотична хвиля, яка почалась у 2013-2015 роках, потім перетворилася у штиль. А у 2022 відкрилося друге дихання!

Зараз мене вже не дивують повідомлення про трагедії. Тому що я з 2014 року бачила, які росіяни виродки і що витворяють. Для мене їм падати вже нікуди – вони вже глибоко на дні. Від них людяності не чекаю!

Мабуть, удруге переїжджати було легше. Чесно? Я втомилася виїжджати, переїжджати і все інше. Я вже хочу жити у своєму приватному будинку, хочу завести собаку з притулку. Але зараз нічого конкретного не планую, просто не розумію, від чого мені відштовхуватися.

– Що саме замотивувало тебе долучитися до волонтерства з Б50 і допомагати людям, які втратили житло? Адже ти фактично теж уже двічі залишилась без домівки…

– Про Б50 я дізналась з Інстаграм-блогу Альони Лубенської – бердянської сироварки, волонтерки (а нині військової ЗСУ – ред.). Я увійшла в чат Б50, думала – походжу, пороздивляюсь фотографії. А замість цього – записалася на поїздку! Тоді ще я не знала, в яку пригоду потрапляю. У мене було багато «але!», втім у понеділок я зареєструвалася і вже в п’ятницю поїхала. Це дуже швидко: коли я на якийсь магазин підписуюсь в Інстаграмі, можу пів року придивлятися, перш ніж щось замовити. А тут мене наче якась хвиля підхопила)

Тепер волонтерство для мене має терапевтичний ефект і дуже великий, хочу тобі сказати.

Мені в компанії Б50 дуже круто. Дивлячись на нашу молодь, відчуваю, що у нас є майбутнє! Тому що це все зробиться активними людьми. Я не можу сидіти склавши руки й чекати, поки хтось принесе Перемогу. Не можу і не хочу.

Чесно кажу: я не всі словесні оберти розумію, коли ми жартуємо. Тому що у волонтерів не така українська, яку я зараз читаю в книжках. А ще тут багато нюансів пов’язано з англійськими словами. Тут я новий словник вчу)))

Спілкуєшся, багато нового дізнаєшся, тим паче коли різні вікові категорії на локації – можете поділитися знаннями. Деякі люди в моєму віці важко на контакт ідуть. Більш зажаті, скритні: “Чого ти питаєш?”, “А нащо тобі це треба?”, “А ти хто такий, що цікавишся мною?”. Я от теж не надто товариська людина, але сюди якось влилась.

– Хто ти в житті поза волонтерством? Чим ти займаєшся?

– Питання про мою професію – дуже болісне. Тому що амбіції в мене були, але я познайомилась з майбутнім чоловіком і вдарилась у сім’ю. Була можливість сидіти вдома з дитиною, а бажання що-небудь опанувати – ні. Отака я – ні риба, ні м’ясо. І мене це дуже тригерить, бо я хочу бути корисною!!! Для сім’ї мама вдома – це добре, але мені цього мало. “Місце жінки на кухні”, «твоє свято – 8 березня» – всі ці радянські наративи необхідно викорінювати, я вважаю.

Самореалізація – це моя слабка ланка. Я не можу похвалитись якоюсь справою. Завжди кажу: я – хатня працівниця, навіть не домогосподарка. Домашнє господарство мені не подобається. Я по-білому заздрю діловим жінкам, які можуть вирішувати якісь проблеми. Розумію, що, мабуть, у їхньому випадку страждає материнство, ти все одно не зможеш усе поєднувати. Але діти виростуть і будуть звинувачувати, що чогось не додала, навіть сидячи вдома. 

Зараз вільний час витрачаю на “життя”.  Я точно не по зароблянню грошей. У нас заробляє чоловік. А от волонтерська робота мені подобається. Я завжди хотіла допомагати. Може, це буде якийсь будинок для людей похилого віку? Хоча я вже сама скоро у цей вік увійду)

– Це ж яким треба бути чоловіком, аби приборкати таку норовливу макіївчанку з амбіціями?! Що твій Олег робив заради підкорення твого серця?

– Ой, познайомились ми в їдальні, коли працювали на комбінаті в Макіївці. Мені тоді було 21-22 роки. Він був водієм, а я – оператором електронних обчислювальних машин, “закладала програми”. Вносила в ті великі комп’ютери, розміром з людину, дані про продуктивність робочої зміни на виробництві (далі програма рахувала і видавала табуляграму, за інформацією якої людям нараховували зарплатню).

Щойно ми почали спілкуватися, він раптово на тиждень – другий пропав. А потім телефонує мені по робочому, я беру слухавку, а він каже: “А ви така-то? Вас турбують із карного розшуку! Ми знайшли труп чоловіка, в нього в кишені записка із вашим телефоном, нам треба, щоб ви приїхали на упізнання”. Я тобі кажу, з цієї історії ми досі сміємося))).

Мені пощастило з чоловіком, разом уже 27 років. Я вважаю, що ми – середній клас (якого в нас немає у країні, як каже Павло). Чоловік має свій бізнес, чисто “чоловічий”, пов’язаний з металами. Олег почав ще в Макіївці, потім робота переїхала в Краматорськ, а вже зараз евакуювались до Кривого Рогу. А я з молодшим – у Києві. Зустрічаємося час від часу на вихідні та свята.

– У колі дівчат, де я зростала, була така “рожева мрія”: вийти заміж за бізнесмена і нічого не робити. І от ти зараз реально живеш чиїмось життям мрії…

– Вийшла я заміж за водія ЗІЛа . Шлях до бізнесмена ми пройшли разом, з усіма траблами. 

Я вважаю, що мені це зіграло не на руку. Якби я сама борсалась, результат був би інакшим, сподіваюсь. Але я виросла якоюсь “непробивною” – якщо мені чогось і хотілось, але не було змоги, я спокійно могла відмовитися. 

Коли я була вагітна старшим, у чоловіка ще не було бізнесу. Він тільки пішов з комбінату і задумав цю справу. Ще нічого не організувалось. І я пам’ятаю, що ми тоді до моєї мами їздили їсти, тому що грошей не було. 

У мене такі психози були, що я всю вагітність і потім з дитиною сама!  Було дуже складно всі ці роки. Мені здається, що це він більше зберіг сім’ю, ніж я. Треба віддати чоловіку належне – це дуже добра людина. Я в родині злий поліцейський, а він – добрий. 

– Волонтери Б50 знають, що ти маєш особливе коріння – кримськотатарське. А як Ельміра Жалялівна опинилась у Макіївці?

– У Макіївці є таке поселення татар і циган – Нахаловка. Як у Нью-Йорку є Brighton Beach, де живуть емігранти з пострадянських країн, так і у нас – там тільки приватні будинки, неасфальтовані вулички, місце компактного проживання татар і циган. Мій тато звідти. Як татова родина потрапила в Макіївку, я не знаю. 

На жаль, тато помер, ще коли я була маленькою, в перший клас ходила. А ми потім мало спілкувалися з його родиною, не склалося. Але часом я їздила в Нахаловку, в гості до бабусі – татової мами. Їй хотілося побути зі мною, адже я нагадувала їй сина. Пам’ятаю, що вона мене спочатку чаєм напоїть, а потім дасть поїсти супу, картоплі, м’яса. Але спочатку чай – чорний, з фруктами, у неї завжди гарний чай був!

Ще місцеві татари на кладовище не пускають жінок, коли був похорон батька – тільки чоловіки йшли. Також пам’ятаю його поминки, туди всі дорослі приходили з дрібними грошима, по 10-20 копійок. Люди зібралися, пом’янули. Виходить перший стіл – всім членам родини роздали ці копійки. Виходить другий стіл і знову всі 30 людей дають гроші і т.д. Мене це так дивувало – гроші дають! Я тоді прийшла з повними кишенями мідяків.

Взагалі у моєї мами була складна доля: вона після дитбудинку, чоловік зазирав у чарку. Це страшно розповідати. Я намагаюсь жити так, щоб не гнівити всесвіт. І тому зараз вважаю, що я – як сир у маслі (може, це компенсація за складну долю бабусі та мами?). Навіть попри війну в країні, Бог веде мене. Квартира в Макіївці, де ми жили з чоловіком – єдина моя особисто суттєва втрата.

– До речі, те, що ти так турбуєшся про екологію, є наслідком зростання в Макіївці, яка “славиться” випадінням рудого снігу?

– Ох, рудий сніг) У мене чоловік жив під заводом, розповідав, що в дитинстві вони збирали геть чорні персики, їх щіткою відчищали) Але як такого «справжнього» рудого снігу там давно немає. У місті порізали завод ще до 2014 – “хороші люди” здали його на металобрухт. А була така “моща”, майже як завод ім. Ілліча в Маріуполі. 

Екологією я поступово зацікавилася. У Макіївці ще не була настільки помішана, як стала в Краматорську. Вже тоді я почала сортувати: квартирка-“хрущовка” із прохідним залом, і я тут зі своїми пакунками. Але я десь віднайшла себе в цьому, це одна із моїх місій.

– Які в тебе основні правила сортування відходів?

– Взагалі перше правило екоактивіста – старатися не розмножувати сміття. Тобто не купувати.

Яким би не було твоє сортування, якщо продовжувати в такому ж темпі приносити додому одноразові пакети – сортування не допоможе. От чоловік прийшов із магазину і приніс ковбасу. Вона вже у своїй упаковці і ще в пакетику-маєчці. Каже: «Мені поклали, я невинен!». У мене вдома купа пакетів: я з ними борюся, а вони все одно якось проникають у мій дім. У мене в кожній сумці є авоська. У машину чоловіку понакладала пакетів, кажу: не треба купувати, виходиш – бери.

Чи, припустимо, лотки для яєць: вони вже з переробленого картону виготовляються і не можуть перероблятися ще раз. Тому для купівлі яєць я придбала пластиковий багаторазовий контейнер.

У нас ще несильно сформована інфраструктура, тому ми, екоактивісти, так би мовити, поодинокі бійці. Добре, що зараз під моїм домом є контейнери для пластику, скла, металевих банок. Часом ця екопомішаність ускладнює життя, чесно). Я не можу просто так викинути якусь річ. 

– Коли ми домовлялись про це інтерв’ю, ти погодилася тільки за умови, що ми розкриємо одну важливу для тебе тему: про що хотіла би поговорити?

– Крім екології, мене ще дуже тригерить тема бездомних тварин.

Як би погано це не звучало, я стараюсь уникати новин про це. Іноді ставалися такі події, що я говорила чоловіку, що хочу в іншу країну, бо більше не можу бачити навулиці бродячих песиків і котиків. Оскільки я, звісно, не можу поїхати з України, я замикаюсь. Так, це страусина позиція – сунув голову в пісок і нічого не бачиш, але воно все одно є. Розумієш?

Якби в мене були гроші, я б купила калька білбордів і розвивала б таку тему, що котики, собачки – не подарунки. Треба просто категорично заборонити дарувати котиків і собачок, особливо дітям! Мала дитина несвідомо сприймає їх як іграшки. Ми ж знаємо, як ставляться діти до іграшок: зламалося колесо в машинці – викину. Так і тут: поки кошенятко – воно миле і гарненьке, а як виросло – стало не таке. Для того щоб завести тваринку, треба бути готовим до цього. Аби не викидати їх на смітник, як зламані іграшки.

– А як, до речі, у тебе кішечки з’явилися? 

– Аліска, якій уже 10 років, з Макіївки. Хтось підкинув кошенят під Олегову базу. Я побачила двійко в коробці, додому їх приношу, мої діти в шоці, а я кажу: “Хлопці, не знаю, що нам зараз батько скаже”. Чоловік вирішив одне залишити, а інше віддали співробітниці. Зараз я б і друге собі залишила, тоді ще боялася відповідальності!

– Але все одно в тебе зараз двійко котиків)

– Друга, Мілка – це кішка сина. Йому дівчина подарувала. Це капець! Вони зустрічались-спілкувались, вона просто дівчина, не дружина, у них своєї квартири немає, але вона на день народження йому котика дарує. Добре, що сини в мене в цьому плані відповідальні, турбуються про тварин. Коли син переїжджав у Кривий Ріг до батька працювати, кішку спершу забрав із собою, але я потім запропонувала, щоб вона з нами в Києві жила. Єдине я хотіла, щоб Мілка з Аліскою разом, знаєш, клубочком лежали, але ні… Вони нормально разом існують, але іноді влаштовують нічний тигидик – стукають одне одного по мордяках, шматки шерсті летять…

– Яким ти бачиш майбутнє України? Тобі імпонує те, що зараз відбувається в суспільстві й до чого йде держава?

– Я вважаю, із внутрішніми демонами нам іще довго доведеться боротися! На жаль, систему ламати довго. Вона так вкорінилася за 70 років “союзу”. Як у фантастичних фільмах: так вкорінилась і так розрослася, що навіть молодші люди іноді заражаються цією системою.

Нам треба прямо зараз робити усе! Усе на часі! Усе! Не чекати, поки хтось прийде. Воїни прийдуть – їм треба буде відпочити, полікуватися. Ми не повинні на них звалювати всі проблеми – ми зараз маємо їх вирішувати. Майдани показують, що в нас є активне громадянське суспільство! І воно стає дедалі більшим!

Ми мусимо зі свого боку вести просвітницьку діяльність. Щоб нарешті люди перестали говорити «що для мене зробила ця країна?». Бо країна – це я, це ти, ми всі. Як це, що вона для тебе зробила? Ці президенти, ці ради – вони приходять і йдуть. А лишаємось завжди ми. І тому всю відповідальність треба прийняти на себе!

Над інтерв’ю працювали:

• Координаторка – Анна Норинська
• Інтерв’юерка – Наталія Гринюк
• Транскрибатори – Богдан Головченко, Костянтин Зозуля
• Редакторка – Світлана Рудоквас