Павло Кулінський

Він справжній філософ чи реальний троль?

Запитання, яке мимоволі виникає в голові після дня волонтерства у Мощуні разом із нашим активістом Павлом Кулінським.

Він – ІТівець, який звик шукати баги в системі. Вважає, що ставити складні запитання – на часі. Та виступає за опору на власні принципи й цінності.

В інтерв’ю #героїБ50 з Павлом Кулінським читайте:

• чи так легко потрапити в ІТ і стати тестувальником;
• які принципи спільноти Б50 викликають у нього повагу;
• як виграти у нього в суперечці (або хоча б не плакати після неї);
• чому хлопець планує далі жити за кордоном.

– Павло, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– У Борисполі, у своїй квартирі. Прокинулись з дружиною від того, що ракети прилітали. У нас по прямій до Бориспільського аеропорту кілометра три. Було кілька потужних вибухів. Перший залп – ми прокинулись. На другий вибігаємо на балкон (у нас вікна виходять у сторону Білорусі) і бачимо – ракети над нами пролітають…

Ми були підготовлені. Приблизно о 4:40 ми прокинулись від вибухів, а о 5:20 уже сиділи в машині з усіма речами. Ми вже від’їжджали. Документи, гроші, основні речі були зібрані.

Дружина була на 9-ому місяці вагітності (дата пологів стояла на кінець березня). Якби не це, ми б виїхали ще до війни, найімовірніше.

– Ви взагалі планували переїзд чи переживали за можливе вторгнення?

– Я розумів ще з грудня, що щось буде. Восени Буданов сказав, що готується в найближчі півроку. Американці почали казати… І щоразу, коли вони кажуть «буде наступ», але наступ не відбувається, вони «палять» свою репутацію. Працюючи з американцями, я добре засвоїв, що це не ті люди, які будуть за так знищувати свій імідж. У себе на роботі я почав тошнить: підготуйте документи, гроші, шляхи евакуації. Вони сказали, що в мене параноя, потім таки щось зробили.

Але відчував я це набагато раніше, ще у ковідні часи… Коли я з сином гуляв, думав: «За що мені таке щастя – що можу і працювати, і бути з родиною одночасно? Десь воно відбере». Чисто тваринний момент.

Другий – просто історія. Казали, що росія не в тому фінансовому стані. Блін, а в Чечню вони в тому фінансовому стані заїжджали? А в Афганістан? А царська росія? У них жерти нічого, голодомор, а вони оголошують комусь «хрестовий» похід.

– Ви з речами в машині, куди вирушили? 

– На Румунський кордон. Реальний план був такий: перевезти їх туди, пару днів облаштувати побут, подивитися, що відбувається тут (умовно, чи Київ взяли, чи Житомирську область), і від цього відштовхуватись.

Але за кілька годин закрили кордони для чоловіків. Тому дружина сама переїхала спочатку в Румунію, а потім у Польщу (там чекали люди, з якими ми домовлялися). 28 лютого я повернувся в Боярку, до кума. Планували 26-го, але Київську область закрили на 3-денний карантин.

– Як на роботі відреагували на військовий стан? Уже не стверджували, що в тебе параноя?

– Я з компанії «угорав» спочатку. Вони мені казали: «У нас є план! У нас є декілька планів на випадок війни». Але на моє прохання розповісти про ці плани я отримував лише відповіді, що вони будуть доведені по факту вторгнення і залежатимуть від сценаріїв розвитку. Я наполягав, що коли все почнеться, то буде паніка і весь зв’язок будуть нейтралізовувати, то яким чином ви збираєтесь комунікувати з людьми віддалено – відповіді не було. Якщо є план, то до людей, які мають цим планом користуватись, його треба довести ДО, а не ПІД ЧАС.

Нам дали спочатку комунікацію, типу врятуйте свої сім’ї. Виплатили зарплату відразу за лютий, зовсім швидко за березень гроші закинули. Якщо в тебе сім’я за кордон виїжджає, ти просто робиш заявку і по 1000 доларів на сім’ю + по 500 на кожну дитину давали, оплачували оренду готелю на 2 тижні. Пізніше ще евакуаційні автобуси організовували з Києва, евакуаційні локації на місцях (у Львові, західних регіонах).

Власники компанії – громадяни росії (після 2014 вони отримали швейцарські паспорти, перереєструвалися там), тож я чекав якоїсь «подлянки», а компанія відпрацювала. 

Якщо я буду десь іти і в мене буде offer від моєї компанії (навіть у чомусь гірший), то, найімовірніше, я залишусь. Отут вони мене купили повністю: не в плані грошей, а в плані підходу.

– У чому ти себе знаходив після повернення? Швидко повернувся до роботи?

– Ми з кумом сходили у військкомат. Оскільки їх цікавили люди з досвідом поводження зі зброєю, то нас записали в тероборону і відпустили. Я розумів, що не маю жодного відношення до бойових підрозділів… Почали шукати всюди, де окопи копать, де щось перевезти (у нас є трактор з ковшем, невеличка вантажівка). Цивільних, військових вивозили. Хто там на схід просив щось відвезти, хто бригаді допомогти. 

Потім є організація, яка щодня по 7-8 тисяч обідів розвозила, і треба були буси, щоб на точки готування овочі, крупи, ланч-бокси привозити. Я туди записався, але згодом це відпало, вони перейшли на якесь фінансування.

– Ти згадав, що не маєш відношення до бойових підрозділів. Але ж, наскільки пам’ятаю, колись розповідав про навчання у військовому інституті…

– За 5 років військового інституту ми двічі стріляли з автомата і тричі – з пістолета. По всіх інших навичках я – радіотехнік, «паяльник», але ми все розглядали в теорії. За 5 років у нас не було жодного практичного завдання, де б ми використовували паяльник, у нас навіть практичних не було. У нас не було не піхотного бою, жодного бойового злагодження, жодної тактичної медицини (навіть предмета такого не було). 

Цей інститут – для дітей генералів, щоб вони були з дипломом університету Шевченка. У нас були такі військові спеціальності, як політологія, психологія, переклад, фінанси (тут було 90% курсантів) і дві спеціальності, на яких було 10%, – картографія і радіотехніка.

– Якщо не у війську, то серед волонтерів виходить. До речі, як дізнався про Б50? І чи пам’ятаєш перший день волонтерства?

– Я в інтернеті загуглив, і перше, що мені видало, – Б50. Уперше працювали, по-моєму, на Скушнікова, 4. У мене зі здоров’ям усе нормально, і спеку, і холод переношу. А це щось починаємо працювати, а в мене голова починає боліти (вона за все життя до 10 разів боліла). Я пішов, ліг на траву просто, поки мене не відпустило. Тоді ще якраз Настя руда була, вона каже, в цей день теж так х*рово було. Не знаю, чи магнітні бурі, чи що тоді відбувалось. Потім як у всіх – крєпатура. І потихеньку втягнувся.

Я постійно оцінюю, як налаштовані процеси, про що організація. Окей, процеси мене влаштовують. Якісь незрозумілості були, звісно. Я дізнався, що ти – піарниця, Руслан – юрист. Сх*ралі ви можете без помилок організувати процес розбору завалів? Я ж не попав у будівельну організацію.

Звичайно, хотілось більшого, але ми потім з Русланом поговорили і я розумію, що фінансування як такого немає, він не хоче під якийсь гаманець лягати. Було би прикольно, якби заїжджав трактор, усе вигрібав, а ми – рештки добирали, цеглу вивозили. Якби була бригада будівельників і будиночок зводила. Усе упиралося в об’єктивні можливості. Я вирішив їздити регулярно.

– Ти – один із топ-10 волонтерів за кількістю поїздок за результатами попереднього року. Що тебе мотивує? З якими думками приїжджаєш і  їдеш з цього волонтерства?

–  У моєму розумінні все важливо не етапі принципів. Це та база, яка дозволяє бути максимально гнучким. Якщо глобально, я повертаюсь до своїх принципів: Україна – це гра «в довгу». Це один із принципів, яких не вистачало нам як нації.

Усі швидкі шляхи ми вже перепробували: і Кучма, і Україна без Кучми, і проукраїнський Ющенко, і бандит–«крепкий хозяйственник» Янукович, і Порошенко, і Зеленський… Розумієш, оця вся віра в царя, що прийде… З одного боку ми в нього віримо, а з іншого – все на нього перекладаємо.

А я про «в довгу», розумієш? Якщо ти не хочеш бути в гівні і хочеш вилізти з нього, то маєш гребтись швидше, бо всі країни гребуться. Ми в гірших умовах, гіршому потенціалі, гіршому етапі розвитку… Чим ми можемо все це покрити? Працювать, працювать, працювать.

Простий приклад наводжу – Мощун. Весь Київ знає: бої, село розбите на 80-95%. Рік війни, Київську область залишили у квітні. Мощун нерозібраний! НЕ невідбудований, а нерозібраний!!! Якщо тебе у притомність війна не привела, ракети, які кожен чує, то сх*ралі закінчення війни дасть тобі поштовх щось робити, а не святкувати, бо тебе ж Європа буде поважати, бо ми – переможці?

Беремо чат Б50, там 760 людей. Це ті люди, які вже визнали, що вони будуть допомагати, в чат волонтерів додалися. Скільки з них за вихідні записалося? От і рух нації, яка ще не отримала «синдром переможця».

Кожен з тих, хто вирішив змінювати Україну, повинен розуміти, що це – важка, тривала, невдячна робота, про яку, з високою вірогідністю, ніхто не дізнається… Ми маємо розуміти, що, можливо, наше життя буде просто як одне із життів тих тисяч козаків, які загинули на Запорізькій Січі, а про них так ніхто і не дізнався…

– Ти зараз говориш про досить глобальні, стратегічні речі. Що саме сформувало в тебе таке мислення? Які фактори на це повпливали?

– Ну розумієш, це й плюс, це й «біч». Скільки це зжирає внутрішнього ресурсу і часу… Можливо, варто було б зробити 10 помилок і методом помилок дійти до результату, ніж сидіть, ходить і вариться постійно.

Люди кажуть: «Я у 2008 зробив переоцінку цінностей, я у 2014». Ні хріна! У мене постійно переоцінка цінностей! Я зробив, я зробив якісно, а потім дивлюся, як би його можна було зробити ще й швидше, якісніше, з меншими затратами ресурсів.

Це в мене ще з дитинства. Можливо, через виховання батьків. Хоча мої батьки жили в селі, обоє з вищою освітою, мислили на рівні процесів. Я з 5-го класу ходив на гуртки, від танців до фізики. Вони завжди казали: «Просто сходи, подивись. Не твоє – заб’єш, не будеш ходити. Твоє – займайся, якщо тобі цікаво».

І от для мене, наприклад, було дико, коли люди після школи не планували виступати до якогось ВНЗ. Це як наступний етап розвитку. Типу в селі один рівень зарплат, у Борисполі, Києві – інший.

Моя суперсила – знаходити в системах слабкі місця і долати якісь перешкоди не за рахунок своєї прокачаності, а за рахунок недоліків у системі. Це наслідок того, що я – доволі лінивий. Якщо мені ставлять задачу, я скоріше знайду слабкі місця цієї задачі, ніж прокачаюсь. Я такий – «чітер», але про якість.

– Як цікаво складається, адже твоя праця в ІТ, твій фах, тісно пов’язані з цим «пошуком слабких місць»…

– Я – тестувальник, пов’язаний з цим мало не 10 років. Мене сюди «вело». Уперше колихнуло, коли був 2008 рік, криза. Я зрозумів, що треба професію доволі молоду, яка має перспективи розвитку, ринок якої (навіть на сьогодні, я впевнений) на дуже маленькому старті. Для мене це так звучало: моя сім’я не має страждати хоча б від курсу долара в цій країні. 

Суть мого  фаху можна пояснити на прикладі борщу. От ти кухар, ти готуєш страву. Насипаєш і питаєш у людей: «Смачний?» І от «смачний» – це задача тестувальників. Як буде використовуватись? За яких умов? Де? Які сильні місця, а які слабкі? На підставі цього приймаються рішення, чи можна цей борщ виносити на якісь шоу кухарів чи його треба доопрацювати і зробити кращим…

Розробник (кухар) може зробити тестування, але це дорого. Другий аспект – замилене око. Це його «дітище», він не хоче бачити жодних недоліків. І третє – мислення. Він сфокусований на створенні. А тестувальник – це той, хто тицьне тебе і скаже:«Дивися, воно слабке». Тут треба мислення деструктивне: у плані не створити, а похитати, поламати.

Глобально у мене було два проєкти. Перший – від американської компанії у сфері телекомунікацій (наймасштабніша в Штатах). Ми тестували ресивери (коли купуєш кабельне телебачення, тобі дають оцю «коробку»). У них там купа наворотів: можеш записати новини чи програму, відкотитись назад у розрізі півтори години, якщо щось пропустив, є різноманітні додатки, де можна купити фільм. 

А другий проєкт (зараз я на ньому працюю) – теж американська компанія, яка надає сервіс у бурінні й облаштуванні газових і нафтових родовищ. Вони роблять розвідку, де бурити, де цементувати скважину. І от на етапі цементування наш додаток і працює. Там дуже складна схема, бо вони опускають трубу, цементують, потім бурять далі і далі цементують.

– І щоб зробити «смачним» додаток для буріння, ти ж маєш бути в темі (крім безпосередньо ІТ-навиків)?

– Я маю розбиратись на якомусь своєму рівні. Розумію, що рідина має швидше закачатись, якщо тиск збільшив (принцип шприца: повільно тиснеш – струмінь повільно йде, сильно тиснеш – сильно йде). Оці  тенденції я можу вловити. Нам ще дають доменного спеціаліста, який шарить.

Усі думають, що програміст має знати тільки мову програмування, а тестувальники сидіти і щось клацати. А ні! Якщо це фінанси, ти будеш розбиратися у фінансах. Якщо це медичні прилади, не знаючи апарата УЗД, як ти напишеш йому програмне забезпечення? 

– А втім, професію тестувальника часто називають найпростішою, найлегшим шляхом в ІТ? Це правда чи стереотип?

Є нюанси! З боку технічних знань – тестування легше, бо розробник має знати ще одну мову програмування як мінімум. Але, де легше – там вище конкуренція.

– Суперечки з іншими волонтерами, які ти часом ініціюєш на локаціях, теж пов’язані з пошуком багів, тільки у мисленні людей?

– Я завжди кажу: «Ви можете мене зупинити в будь-який момент». Бо я знаю, що мене може занести. Це стосується всіх. Можна сказати «Мені неприємно» або «Я розумію, можливо раціональне зерно тобою сказано, але емоційно мене це чіпляє і зараз спокійно я не готовий(а) це продовжувати». Я зупинюсь. 

Другий момент: у будь-якій суперечці я не рухаю межі конфлікту. Можеш подивитись переписки. Я дуже рідко роблю якийсь крок, що розширяє межі конфлікту. Якщо ти кажеш неправду, переходиш на особистість, маєш якісь здогадки чи «а могло би бути…» – у тебе аргументи вже закінчились. Тоді я тобі відповідаю: «Так могло ж бути і так». Ми витрачаємо час на очевидні речі. 

Коли людина починає рухатися «зигзагами», вона не готова прийняти мою позицію. Я розумію, що треба дати час на відступ. Часто всі ці моменти стаються через неусвідомлені аргументи. Але, розумієш, війна. Немає в нас часу на «подумать». Немає часу гальмувати, пояснювати елементарні речі. На нас напав сильніший, більш організований, більш підготовлений ворог. 

У мене є чітка градація, з ким і про що я говорю. Є люди, з якими я не конфліктую. З Юлею я не сперечаюсь, з Яною, навіть з Чайкою, хоча вона «может настрелять». З Віталіком на гострі теми не дискутую. Це принцип, відповідальність. Я можу підвищувати голос (це моя природна річ). Щоб ти розуміла, коли моя дружина вперше потрапила до мене в сім’ю, то плакала. Ми щось обговорюємо, дискутуємо, а вона думала, що ми сваримося. 

Якщо ти вліз у дискусію – витримуй! І майте силу сказати стоп. У мене була така ситуація з Оксанкою. Вона каже: «Слухай, давай на паузу поставим. Я не в темі». Бо мене слухай, але про фактчекінг, рефлексію, емпатію, самоаналіз не забувай!

У цьому колі у мене немає зрадників (поки вони не доведуть протилежне). Я з цими людьми сперечаюсь не заради того, щоб виявити «я – хороший, а ти – поганий». Ні, ми всі заодно! Ми просто крутимося кожен у своєму розумінні і, як наслідок, у нас виникає дискусія заради того, щоб зробити тут краще.

– Яким ти бачиш українське «краще»?

– Усе починається з себе. Але змінити себе – це хвилина, змінити сім’ю – це місяць, змінити рідних – це рік, змінити країну – це ну… сотні років. Скільки Україна після розвалу СССР? 30 років. Для історії 30 – це пф… Один параграф, а іноді один абзац у підручнику. А для мене – все моє життя, найкраще, коли я молодий, сильний, розумний, розумієш? 

На завалах ми дискутуємо, я кажу: «Люди добрі, зрозумійте: якщо ви хочете жити якісно і щоб ваші діти якісно жили (ну, тобто ви ставите на те, щоб самим жити якісно), то вам треба їхати з цієї країни». 

Якщо ви готові покласти своє життя і життя своїх дітей на «вівтар» розвитку країни, то ви залишаєтесь,  не скиглите і «лупашите», розумієш? Немає у вас найближчі 10 років вихідних. А якщо бути до кінця відвертим – життя у вас немає.

Цими днями розмова буквально: «Я хочу повернутись назад в 23-тє». А що ж після 23-го наступає? 24-те. Ти хочеш повернутися у переддень війни чи що? Ну, в усіх сенсах, розумієш? 24 лютого – це ж наслідок життя 30 попередніх років. «Моя хата скраю», «Я себе заработал», «У меня всё хорошо», «Шо там в правительстве – это не моё дело». Я не засуджую цих людей – я просто відрефлексував ці наші помилки. Війна – це нам зробили скріншот нашого реального життя за попередні 30 років. 

І тому, як відповідь на питання, що як я хочу пожити нормально і мої діти хочуть, то я маю їхати за кордон, і кожен так має. Виїзд не значить зраду в моєму розумінні. Рахуємо, наприклад: я залишаюсь у країні, моя зарплата 1 000$, на сім’ю я відкладаю 500$, на родину відкладаю ще 100 доларів (бо в мами пенсія), відкладаю 300$ виходить – у країну можеш інвестувати 100$ у місяць. А тепер берем, що я їду в Штати, у місяць заробляю 10 000$, на сім’ю витрачаю 3 000$ (життя там дорожче), на маму – 2 000$, відкладаю ще 3 000$. Скільки в мене залишається? Правильно, ще 2 000$. З боку математики піднявся і поїхав у Штати.

Я нашим зараз волонтерам говорю: в чому experience, що ваші діти знають вибух ракети? Що позитивного це дає? «Они будут знать, что такое война». Якщо ви їм як батьки на рівні принципів не закладете, що війна – це х*рово, то он є по сусідству така ціла нація, 140 мільйонів, яких гноблять, утилізують і нищать свої ж правителі ще й у товарній кількості, а розуміння у них так і не з’явилося! Чи ваш метод – це показати, як розриваються ракети? Якщо я на рівні принципів це не пояснив, то який я батько?

– Ти зараз говориш такі світоглядні речі, видно, що в тебе є певна суспільна самосвідомість. А чи займався ти до 2022 волонтерством, громадською активністю?

– Я брав участь в обох революціях, виходив на акції, коли арештовували або пресували порядних людей. Але це було персональне рішення, жодних громадських організацій чи політичних проєктів.

Я багато речей розумію, але не забувай я – ледачий, серйозно. Перед тим, як щось робити, у мене циклічний процес переоцінки цінностей і підходів. Тобто все, що я роблю зараз, – це результат.

Я визначив собі місію: я не рушійна сила, я не джерело, я про саппорт більше, розумієш. Я можу пояснити, я можу допомогти, але я не жертвую своїм життям, життям своєї родини. Для себе я визначився, що як буде змога після завершення війни, я залишу цю країну, я поїду в країну, де це все зреалізовано. 

Я вже вибрав сім’ю, це у мене на першому місці. Я можу зламати своє життя, частково життя своєї дружини (хоча я не маю на це права, але вона мене обрала і мала б розуміти, кого зустріла). Але діти мої мене не обирали. Ніхто не спитав: «Макар, Ілля, чи хочете ви, щоб вашим батьком там був Павло?». І в мене включається зона відповідальності, я вибудовую як архітектор дефініцію, що значить не зламати життя своїм дітям. Це право на нормальний розвиток, на нормальну якість життя.

Не можу я в мінус сім’ї зібратись і поїхати на Б50. Тому я визначив якийсь ресурс, який я готовий у це інвестувати. Я розумію, що не можу бути стовпом руху (принаймні на сьогодні), але можу бути підпоркою. Допоможу, приїду, задоначу, зроблю. 

– До слова, про родину. Вони зараз ще далеко. Як часто бачитеся, зідзвонюєтеся?

– У мене два хлопці. У березні менший народився, в кінці листопада ми на Львівщині побачились уперше. Коли я побачив дитину – це позитивна емоція, але не час провалюватись у цю емоцію, тому що вона суміжна з негативними емоціями, що все одно вони поїдуть, що війна не закінчиться. Доволі так стримано … 

Я зараз багато емоцій блокую, щоб зберігати холодний розум. Я розумів, що вони мене будуть вибивати: там десь зґвалтований, десь розстріляний, десь наші потрапили в полон, їх взяли в оточення, позбавили життя…

Я все читаю, всі відео передивляюсь. Але блокую емоції. Мені не потрібно відчувати, щоб розуміти, що війна – це погано. Буча мене не шокувала, я знав, хто такі росіяни. У мене немає ілюзій щодо Маріуполя, Мелітополя, Нової Каховки, що під окупацією. Тому що відкриваєш будь-яку книжку про війну, де бере участь росія або Радянський Союз (наприклад, раджу прочитати “Война все спишет” Леоніда Рабичева). І ти бачиш, як австрійок, німкень ґвалтували. З яких таких високих моральних цінностей ті люди мають еволюціонувати, де вони еволюціонували до якогось притомного рівня? 

У силу невизначеності майбутнього я намагаюсь мінімально інтегруватись на сьогодні в життя дітей. Зараз іде агресивна мобілізація, будь-кого сьогодні забрали, завтра вбили. Інтегруватися, щоб потім розказували: «Це хлопчик Петро, він ніколи не побачить свого батька, з яким вони проводили стільки часу»?.. Я розумію що це – погано, але іноді ми вибираємо з поганих варіантів, бо інші гірші. Краще хай буде боляче, що ми зараз з ними не сильно спілкувались.

– Яким бачиш майбутнє через кілька років – України, війни, своє?

– При всіх своїх раціональних вигодах, у мене є внутрішній світ, до якого реальному не дотягнутись. І в цьому ідеальному світі я можу все. Я – футболіст, люблячий батько, в мене ідеальна родина. І тому я зараз можу жити у невисоких умовах, я радію картоплі. Мій внутрішній генератор мене підтримує.

По війні найпростіше – керівник ГУР МОУ Кирило Буданов не помиляється. Він сказав, що максимум середина літа – ми виходимо на кордони 1991 року.

Ми не впадемо, хоча б за рахунок тих процесів, які зараз відбуваються в Україні. Внутрішньо вже пішов процес, типу «Якщо ті хлопці там стоять, то і я десь там маю стояти, коли прийде мій час». Ми вже не зрадники, але ще й не герої в цьому плані.

Я б сказав, країна на етапі пів позицій, але дуже-дуже позитивний імпульс дають навколишні події. Щодо розвитку країни, скажімо так, це буде лайт-версія сьогоднішньої Польщі в мінусову сторону.

От по собі не готовий сказати. У мене плани є, але вони відповідають сьогоднішньому часу. Доки йде війна, я дозволяю собі короткострокове планування. По довгостроковому лише намітки, тому що зависокі ризики, як власні, так і те, що визначальними факторами будуть варіанти закінчення війни.

Над інтерв’ю працювали:

• Координаторка — Анна Норинська
• Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
• Трнаскрибатор – Костянтин Зозуля
• Редакторка – Світлана Рудоквас
• Більд-редактор – Богдан Головченко