Наталя Гринюк

Наталя, яка має план! І в прямому, і в переносному сенсі. 

Самоорганізація – це її життєвий принцип, планування – це її бізнес, тайм-менеджмент для неї як Конституція, координування та комунікації – це її задачі в Б50.  

Унікальна здібність Наталі – встигати все!

В інтерв’ю #героїБ50 з Наталею Гринюк читайте:

• звідки у 31 набралося 15 років волонтерського досвіду;
• що робить PR-менеджерка зірок шоу-бізнесу на завалах у Мощуні;
• як, керуючись логічним мисленням й аналізом, вирішити багато проблем;
• як випадкові невипадковості в житті суттєво змінюють вектор руху.

АНКЕТА:

ПІБ	Гринюк Наталя Олександрівна
Місто	Рожище Волинської обл.
Вік	31 рік, день народження – 11 січня
Фах, професія	PR-менеджерка, продає товари для планування й організації, у Б50 – керівниця напряму комунікацій
Хобі	автоподорожі, волонтерство, планування, танці
Море чи гори?	гори
Спорт дитинства	баскетбол
Улюблена страва	помідори і морозиво

– Наталя, де ти була 24 лютого? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Вдома, в Києві, на Лісовому масиві. Я рано встаю, це нормальний ритм мого життя. Тоді прокинулась від поганого сну. Наснилося, що над нами літає якась велика чорна птаха і так некомфортно стало. Вийшла на кухню і почула вибухи. Не можу сказати, що злякалася, скоріше щось запідозрила. Це були звуки, яких я ніколи не чула. Тож я одразу пішла гуглити. Тоді лише почали з’являтись повідомлення про обстріли України, про війну і т. д.

Не можу сказати, що це стало для мене новиною. Коли ввечері засинала, то вже бачила інформацію про надзвичайний стан по всій країні. Я з тих людей, які ще з 2016 року були впевнені, що в нас буде гірша ситуація, ніж просто анексія Криму і «заворушки» на Донбасі.

– Наскільки гірша ситуація? Ти розуміла, що в центрі Європи може бути ось така війна?

– 2014 рік досить сильно занурив мене у це. Я активно відслідковувала, що було, як було, які переговори велися, які документи підписані, що вони хотіли.

У мене немає родичів у росії, на щастя, і я не дуже знала цю країну. Але мене з дитинства дивувало, чому після того, як в Україні щось відбувається, в новинах згадували: «А реакція кремля на це була такою…». Яка, нах*р, реакція кремля? Чому мені має бути цікавою їхня реакція? Хай собі кремль живе, а ми собі будем жити! 

У 2016 році я була учасницею одного проекту, за яким ми з росіянами поїхали у Краматорськ вивчати метод ненасильницької комунікації для того, щоб рефлексувати досвід подій на Донбасі, у миротворчому проєкті дійти якихось результатів. У той момент у мене стався, напевне, катарсис. Я зрозуміла, що це за нація, з якими думками в голові вони живуть. Я зрозуміла дуже багато про їхню пропаганду, потенціал. І, приїхавши звіди, я сказала: буде щось гірше… 

Мені багато хто казав: та ну, що вони можуть ще?! Але це «гірше» колись мало статися насправді.

– Дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення, у тебе не було думки тікати? У тебе ж батьки на Волині. 

– А що там, на Волині? 100 км і вже Білорусь. Могла бути не дуже гарна ситуація. Була інша позиція: побачити, як все буде розвиватись.

Я розуміла масштаб України, країна все-таки велика. Що і де буде, треба подивитись ще. Я лишилась в Києві дивитися. У мене були харчі, була заправлена машина, були продукти харчування на два тижні (хоча я запаси зазвичай не роблю). Єдине – корму для тварин було приблизно на тиждень.

Тому в перший день ми поїхали в супермаркет купити корм для кота і собаки, ще навіть без черг зняли готівку, і все так спокійно навколо було, без паніки. Крім двох вибухів, які почула вранці, крім інформації з новин, загалом за вікном було досить спокійно (у моєму розумінні, бо я чекала більшої паніки від людей).

– Ти весь час перебувала в Києві?

– Ні. Десь на початку березня ми поїхали. Це був той час, коли продуктів стало менше. Я моніторила новини, де хто просувається. І коли побачила, що певні бої вже відбуваються практично під Броварами, подумала, що краще поїхати. У мене будинок фактично на першій лінії при в’їзді в Київ з того боку. Моя подруга, яка втікала з Північної Салтівки з Харкова, сказала «дуже добре монітор, чи арта дістає». От подумала: раптом щось піде не так і на ранок тут буде артилерійський обстріл? Арта, як я зрозуміла з пояснення подруги, це найгірше. Бо вірогідність потрапити під ракетний обстріл набагато менша, ніж під артилерійський у бойових діях.

На той час Житомирська траса вже була заблокована, у Стоянці вже не було моста. Тому в нас був спланований складний і досить довгий маршрут. Скажу відверто: я їхала з думкою, що можу і не повернутися в Київ. Тому взяла з собою свої планери. 

Я багато чого тоді взяла) Навіть літній одяг, косметику. Подумала, що може бути варіант, що я поїду в Європу десь працювати, бо в Україні буде просто неможливо заробити копійку. А я – єдина виїзна в родині (окрім брата, який мешкає за кордоном, але ж він не може тягнути три сім’ї). Тому взяла базові речі.

– Ти перебувала у батьків на Волині з думкою, що доведеться їхати закордон і працювати? А що потім змінилося? Коли ти змогла повернутися до продажів планерів?

– Продажі відновились 5 квітня, прийшло перше замовлення. Я торгую на маркетплейсах. На одному з них, найменш популярному, я не прибрала товари з наявності (на всіх інших вони були приховані, щоб людей не дезінформувати). 

Це було одне замовлення, не потік. Людина з Тернополя замовила. І я собі подумала: о, комусь це треба, хтось планує майбутнє! І це був сильний посил. Я подумала: значить, повертаємося! 

У перший місяць небагато заробила… 250 гривень чистими))) Але сам факт, що люди мають плани (на війну і на після війни) запалював.

– А звідки з’явилася ця ідея? Чому саме планери? І як довго ти в цій темі працюєш?

– Випадково так вийшло – із майже депресії. Після складного робочого року я взяла паузу, й тут почався ковід, а я без заробітку. Подруга, щоб підбадьорити, подарувала курс з пошуку призначення зі словами «я знаю, що ти в це не віриш, але просто спробуй». Я довірилась і пообіцяла виконувати всі ДЗ, навіть божевільні з моєї раціоналістичної точки зору. От завдяки одному з них побачила свою сильну сторону – систематизувати, створювати з хаосу структуру, проєктувати майбутнє. Далі історія «бізнесова класична»: побачила рекламу магнітних планерів, захотіла, але не знайшла зручний, спробувала зробити сама, вклала у тестову партію останні 100 доларів, продала у своєму Інстаграмі, заробила 160 доларів й подумала «а непогано виходить».

Перший рік це було більше хобі. Я наробила чимало помилок. Із другої половини 2021 року я цьому повністю присвячую своє життя. А під час війни от взагалі розширилася – почала продавати товари не лише для планування життя, а й для організації оселі. 

– А як ти взагалі потрапила в Київ з Волині? Ти приїхала з наміром стати ким? 

– PR-ницею зірок шоу-бізнесу.

– До яких зірок ти би пішла працювати?

– Я на першому курсі зрозуміла, що до жодних. Це була моя перша не робота, а фактично стажування. Я пішла в один з топових продюсерських центрів. Мені дали таке завдання, після якого я сказала «ні». Бо по тому завданню я зрозуміла суть усієї сфери шоу-бізнесу в Україні на той час (2010 рік). Я зрозуміла, що не зможу працювати, коли навколо буде стільки фальші.

– Але при цьому ти не припинила навчання?

– Не припинила, бо вступила на піарника. А вони потрібні і в шоу-бізнесі, і в політиці, і в державних органах, і в бізнесі, навіть в особистих проєктах і так далі. 

– Як ти познайомилася з Б50?

– У кінці квітня, коли звільнили Ірпінь, я побачила, що мер став закликати волонтерів допомагати з прибиранням. Поки була на Волині, писала організаціям, які займались подібними речами, але там не було активних проєктів. Я хотіла саме цим займатись, тільки в цьому себе і бачила у цій війні. Я донатила на армію, але запалу організувати збір, наприклад, на біноклі в мене не було. А от тема відновлення – це те, що я би сама робила, навіть якби нікого не було поруч. Коли ти можеш відчути себе єдиним воїном у полі в цій темі – тоді можна рухатись.

Дорогою в Київ додалася у волонтерські чати, які займаються прибиранням, відновленням. І от мені пише дівчина Адель, скидає якесь посилання. Раніше мені приходили подібні штуки – переважно дурна реклама чи щось пов’язане з наркотичними засобами. Думаю: знову ці наркомани! Але щось мене йокнуло перейти (з умовою, що нічого завантажувати не буду задля безпеки). Перейшла, дивлюсь: волонтери! Думаю, о, щось новеньке: не наркомани, а волонтери! Група зовсім невеличка була. Але на той час вони вже в Бородянку їздили. Доїхала додому, трошки налаштувала побут. Десь через тиждень я долучилася до першої поїздки з Б50. 

– Страшно було їхати?

– А чого боятися? Окопів? Єдине, чого я боялась, що я фізично не впораюсь.

– Коли ти вперше приїхала саме на розчищення, відновлення будинків?

– Це, певно, аж у Мощуні було. Бо спершу ще ми їздили в Бородянку. Там були задачі по складу, гуманітарку сортували, прибирали модульне містечко. Але майже весь травень я ще й хворіла. Одну поїздку зроблю і хворію, поїхала – захворіла. То температура, то ще щось. Видно, психосоматика давала про себе знати. Хоча я несильно в неї вірю, але для того не було інших причин.

А з кінця травня ми почали їздити в Мощун.

– Які враження від Мощуна?

– Я несильно пам’ятаю їх, бо на той момент уже їздила Житомирською трасою, була в Бородянці. Я вже бачила руйнування.

Дорогою з Волині на Київ ми їхали повільно, бо тоді ще в асфальті були дірки від снарядів. На узбіччях не була прибрана техніка, машини розстріляних цивільних. Отам я отримала перші враження. І звідти я зробила висновок, що це рулетка. Бо один будинок повністю згорів, в іншого немає даху, або вікон, а третій стоїть повністю цілий. 

Із враженням, що війна – це рулетка, я жила майже місяць, доки не потрапила в Мощун. І там зрозуміла, що ніфіга не рулетка, а може бути повністю скошена вся вулиця! Я дуже добре пам’ятаю, як іду, а там немає будинка, є тільки пічка. І так кілька будинків поспіль. Усе залежить від того, де ти опинишся. Хтось може бути у рулетці, а хтось під косою.

– Чи є якісь окремі господарі, які тобі найбільше сподобались, залишили враження, чи навпаки, було дуже сумно й боляче?

– Мені перший день у Мощуні дуже запам’ятався. Це була перша поїздка Б50 у село і ще не було конкретних локацій. Рознарядка така була: приїжджаємо в центр села, людям повідомлять, що їдуть волонтери, вони підійдуть і скажуть: нам треба така-така допомога.

Ми приїхали, дивимось на це село в шоці. Будинок культури ще тоді повністю був зруйнований, магазин. Ми постояли годину – ніхто не виходить. «Давайте мітли, будемо центр прибирати, бо треба чимось зайнятись!». Я не дуже люблю, коли ти приїжджаєш щось робити, а тобі цього не дають. Бо я маю певну кількість свого часу, який хочу виділити на допомогу, я хочу приїхати і взятися відразу за роботу.

Потім до нас таки підійшла перша дівчина Аліна зі своєю свекрухою з Вишневої, 99. Андрій Карпенко, мій водій і сусід, теж каже: що ж ми будемо стояти, пішли! Ми їм удвох допомагали, а потім до нас уже більше людей доєднувалось. 

Тому вони мені дуже запам’ятались, бо і перші, і ми у них цілий день пропрацювали. 

Потім ми з Аліною ще переписувались, спілкувалися. І я коли буваю в Мощуні, завжди слідкую, як там їхній будиночок, як вони відбудовують.

– А не було страшно їхати, оскільки в Мощуні були безпосередньо жорстокі бої? І наскільки успішно провели розмінування?

– Я про це особливо не думала. У мене на масиві в лісі такі ж таблички, як у Мощуні. «Обережно! Міни! Заборонено вхід!». «Міни» = туди не ходити. Правила зрозумілі.

Про те, що можна знайти щось небезпечне всередині будівлі, я взагалі не думала. Коли десь у липні нові волонтери почали питати «а там нестрашно підірватись на міні?», мені навіть було дивно) Там написано «міни», значить там міни, тут нічого не написано, значить сюди можна. 

– А до Б50 ти займалась волонтерством?

– Так, велику частину життя. Класі в 10-му я, напевно, вперше зайнялась волонтерством. Правда, про це ще ніхто не знає. Ексклюзив!

– Чим ти займалася?

– Перше волонтерство у мене було на перфомансі. Прийшов хлопчик до нас у школу, каже: ми така-то організація, долучайтесь. Однокласники: да ну, безплатно працювати, фу. А мені стало так ніяково, я тихенько зв’язалась з цим хлопцем. Нікому не розповідала, мені було дуже соромно, що мене засудять. А мені дійсно було цікаво бути з людьми, які щось роблять, а не тільки гуляють, п’ють, курять і т. д.

Я їм допомагала на перфомансі. Тоді я з цією темою була ще згодна, зараз уже ні, бо це акція проти абортів була. Але мені в тій ситуації було цінним, що я спробувала, подивилась, як це відбувається. Досить «мальовнича» була ця акція, справила на мене враження. 

– Тобто, якщо порахувати, твій десятий клас, ти у нас волонтер майже з 15-річним стажем!

– Ну, я ж не кожен день) Зараз у Б50 – набагато більше.

Загалом я раніше була, скажімо так, подієвим волонтером. Коли відбувається якийсь захід і під нього збирають команду волонтерів, яка допомагає. Плюс були певні теми, за які у мене боліла душа, і я там викладалася уже як експерт і як волонтер одночасно.

Так, я була волонтеркою на Євро-2012. На Євробаченні теж, координувала волонтерів на Євромістечку, яке на Майдані було. 

Потім був час, коли я вдарилась у, не назву це гучним словом «громадський активізм», бо сприймала це саме як волонтерство. Я зрозуміла, що у мене є експертність у медіаграмотності, а після 2014 це було дуже потрібно і я цим дуже довгий час займалась. Був свій проєкт, я навчала, пояснювала, вела тренінги.

– Добре, але зараз ти ж не тільки їздиш на прибирання, фарбуєш укриття, ти ще займаєшся організаційними питаннями. Скільки часу займає у тебе волонтерство в Б50? У добі 24 години, 8 годин людина має спати, лишається 16 годин.

– Десь, приблизно, 4 години в день, це мінімум. Іноді у нас бувають зустрічі з Русланом, на яких ми говоримо по 6 годин) Складно порахувати, але це мінімум 4 години на добу. Everyday. На волонтерських засадах.

– Що ти можеш порадити майбутнім волонтерам, які до нас ще не долучились, а тільки думають про це?

– Менше думати. Бо завжди буде «сьогодні не підходить», «завтра спина болить», «післязавтра не складається». Спробуйте раз і зрозумійте – ваше/не ваше. Більшого не вимагається. Сидіти і думати: а я колись… Це найбільший гріх.

– А що їх чекає в Б50? І взагалі, яке майбутнє у Б50?

– Відбудова і відновлення. Я дуже сподіваюсь, що організація буде розвиватися далі у векторі «відновлення». Це проблема, яку нам треба буде ще мінімум 10 років вирішувати після перемоги. Відбудова фізична, відбудова ментальна і т. д.

Роботи багато. Якщо буде сталість, то все зробиться. Частина Б50, частина іншими організаціями. Ми усі будемо боротися за певні грантові кошти, але по своїй суті ми робитимемо одну справу. І тут буде не брудна боротьба, а конкуренція якості.

Над інтерв’ю працювали:

• Координаторка — Анна Норинська
• Інтерв’юерка — Валентина Врублевська
• Редакторка – Світлана Рудоквас
• Транскрибатор і більд-редактор – Богдан Головченко