Світлана Єгорова

Є люди, схожі на відкриту книгу. А є такі, як наша активна волонтерка Світлана Єгорова.

Стримана й виважена, втім комунікабельна й завзята. Вона нагадує книгу із серії «Вічна класика». Відкривши її, ти знайдеш томи життєвого досвіду й сотні сторінок цікавих пригод, цінних, незважаючи на століття за вікном.

В інтерв’ю #героїБ50 зі Світланою Єгоровою читайте:

• як після копання окопів у столиці вона опинилась у Б50;
• чому була вимушена полишити улюблений фах токарки;
• про переваги й недоліки «кочового» дитинства;
• як це — бути продавчинею на книжковому ринку.

АНКЕТА:

ПІБ	Єгорова Світлана Олексіївна
Місто	Київ
Вік	52 роки, день народження — 23 липня
Фах, професія	токарка, зараз працює в сфері торгівлі, в Б50 — активна волонтерка
Хобі	любить робити щось своїми руками, збирати моделі
Море чи гори?	краще море з горами, бо любить активний відпочинок
Спорт дитинства	легка атлетика, стрибки в довжину, плавання, волейбол
Улюблена страва	яєчня, смажена картопля

— Світлано, де ти була 24 лютого? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

— Вдома, як і багато хто. На роботу збиралися, але колега подзвонила і каже, що війна. Вмикаємо новини і… війна. А там вже і звуки чутно стало, і все інше.

Чесно кажучи, у мене досі не вкладається в голові, якого дідька це було робити?! Я не знаходжу аргументів. Окрім, справді, величі якогось козла, яка затьмарила йому весь розум. У них не було ні сил, ні можливостей завоювати Україну. То навіщо це потрібно було? Хіба щоб знищити одну націю. А це безглуздя! Тому мені не вірилось до 24-го.

Перший тиждень ми якось сиділи вдома, намагалися зрозуміти, хто де з мого оточення. У нашому домі, старій п’ятиповерхівці, вже за тиждень було таке відчуття, що всі виїхали. Ходили хіба в магазин, допомагали бабцям-сусідкам, їм під 80 років, глухі та сліпі.

Якось я подзвонила своєму товаришу дізнатись, як він. А він каже: «Ми тут на “Б50” збираємося (секретна адреса одного зі столичних штабів ТрО, під яким познайомилися засновники спільноти — ред.), приходь!». Думаю: тероборона — це чудово, але ж черги страшні. І взагалі, мені за 50 років 🙁 Але як треба, то піду!

Перший раз я з Дарниці на Братиславську пішки добиралась(бо жоден транспорт не їздив) і якраз потрапила на будівництво барикадних оборон. А потім почали регулярно їздити з ТрО окопи копати. Працювали на максимум, бо ж тоді ще очікували можливий наступ на Київ. Це фізично не так вже й легко, особливо коли траплялося якесь коріння. А оскільки копали там, де переважно був пісок, то треба було ще й щити збивати й ставити, аби він не осипався, бо буде горе. Але я фізично витривала: можу дозволити собі і покопати, і мішок підняти. Копала на Лісовому масиві, на Троєщині, в парку Муромець.

— Окопи, окопи, окопи і тут ти потрапляєш в Б50. Як так вийшло? Де ти побачила інформацію про волонтерство у нас?

— Рашисти відійшли від Києва — і з окопами начебто все. Народ роз’їхався, почали виходити на роботу, багато пішли в ЗСУ, хтось до ТрО все ж таки потрапив. Якось я натрапила на розбір завалів у Ірпені, подала заявку, але там волонтерів уже набрали. І тут мені прийшло запрошення в чат Б50. Якось так і опинилася у вас.

У перший день волонтерства стояло завдання розібрати меблі й допомогти перевезти їх у Бородянку. Ми швидко все зробили й потім поїхали ще в Мощун. І, я так розумію, після цього в Бородянку вже не їздили.

Мені здається, що такі населені пункти (Мощун, Бородянка. — ред.) і дали Києву вистояти. І, мабуть, почуття провини перед ними мною рухало. Усіх постраждалих господарів шкода. Я реально розумію, що вже мало хто відновиться. Якщо є сім’я і вони допоможуть — так. Але є люди літнього віку, хто одні залишилися. Це вже все… Люди ж вкладають не лише гроші й руки, а ще й душу в дім. І залишитися без нічого, звісно, важко.

— Що тобі допомагає волонтерити так регулярно? Он нещодавно ти перетнула межу 50 волонтерських поїздок!

— Бо сидіти вдома та ніхріна не робити — дуже тяжко! Я б краще фізичною працею займалася, щоб мізки перезавантажити. Я в принципі досі нормально не сплю: багато негативної інформації, багато знайомих загиблих… Тож доводиться з цим боротися.

Я взагалі досить замкнута  людина. Я людям не дуже довіряю. Але ж я на волонетрство їду не розповідати свою страшну історію, своє нудне життя. Я їду попрацювати, допомогти, отримати заряд бадьорості на весь тиждень. Та і щось нове дізнаєшся. Ну, от із Володею, до речі, цікаво працювати, з Андрієм, бо можна чогось навчитися. Хоча інколи ми просто ламаємо стіни й тягаємо цеглу — але щось нове можна дізнатися завжди.

— Ти — людина, яка обожнює ручну працю — полагодити, відремонтувати, щось вигадати. У Б50 ти активно включалася в кожне будівництво, ремонт, відновлення. Звідки така пристрасть?

— Бо я — токарка широкого профілю за освітою. Токарською справою захоплювалася ще в школі. Коли жила в Криму (у 5 чи 6 класі), у нас була гарна шкільна майстерня. Там я почала працювати з деревом. Мені подобається щось робити, майструвати досі.

Згодом я закінчила училище, працювала за фахом на заводах у Пітері (Санкт-Петербург. — ред.) і в Києві. Тоді це була дуже цікава професія! Я працювала у філіалі заводу «Арсенал», на «Алмазі». Було таке, що я бігла від початку верстата — до кінця (а це десь 6 метрів!) та роздягалась на ходу, бо зажувало мій одяг, і могла статися біда. Техніки безпеки на заводі треба було дотримуватись дуже ретельно.

— Для тих, хто ніколи не чув про «Алмаз», розкажи, чим займався завод? Не алмази ж ви там обробляли?

— Ні, ми допомагали робити «штучні нирки» — спеціальні апарати для гемодіалізу. У нас робили деталі, а збирали вже в іншому місці. Працювала я на Троєщині, пам’ятаю її ще незабудованою. Зараз замість «Алмазу» наш монетний двір там.

До цього, коли я працювала в Пітері, ми збирали захист на атомні електростанції. Мої останні пів року там, пам’ятаю, робили замовлення для Німеччини. Здорові ж цехи там були, просто величезні. Дуже важка праця, але цікава. Особливо в кінці, коли це все збиралося воєдино, коли бачиш результат.

Якось мене як токарку запрошували виїхати до Німеччини знайомі. Але в мене було 2 місяці стажу у військовому цеху (проходила там навчання — точила дуло танків) — і мене вже не відпускали з союзу.

— Стоп! Ти народиласа в Києві, дитинство провела в Криму, а потім був ще й Пітер. Як так вийшло?

— У мене мама була любителькою подорожувати — вона мене дитиною всюди тягала за собою, здебільшого по союзу. У мене були дуже слабкі легені, й мамі сказали, що треба оздоровлювати дитину. А якщо оздоровлювати, то куди? У Крим. І вона ось на літо їздила туди на роботу, а мене прилаштовувала до якогось табору по місцю.

Згодом вона влаштувалася працювати на постійній основі у Євпаторії. А ще пізніше жили в Геленджику, на Камчатці: вона по роботі поїхала — і я з нею.

— Який у мами був фах, що потребував так багато переїздів?

— Мама звичайною нянькою працювала в дитячому садку, трохи на будівництві підпрацьовувала. Вона взагалі до останніх своїх днів їздила світом! Коли вийшла на пенсію та до Києва повернулася, то раз чи двічі на рік кудись виїжджала — до Туреччини, Єгипту, Еміратів, у Індію їздила… І це людина, яка виросла в дитбудинку, мала інвалідність по зору! Мою маму знайшли дитиною на вулиці під час Другої світової війни.

Мама дуже хотіла мандрувати, збирала гроші на поїздки сама. Вона стільки за життя працювала, що могла собі дозволити! Єдине, що не встигли — з’їздити до Європи. Ми хотіли їй на 70-річчя зробити екскурсію на пару-трійку тижнів, купити тур. Але вона захворіла на рак — і вже було не до цього.

До слова, розбирала її речі нещодавно і знайшла медаль. Те, що вона — ветеран праці, я давно знаю. А ось те, що її почесним орденом нагородило вище військове командування України (останні 10–15 років вона працювала у військовому архіві) — не знала. Мама ще та! Вона взагалі жорстка до мене була, але все, що можна і могла дати — дала. А далі — йди працюй, іди вчись.

— А як тобі це кочове дитинство було? Щоразу нова школа, нові друзі, нові правила… Одне — Євпаторія, а інше — Камчатка. Як ти до цього ставилася малою?

— Нормально загалом. Це зараз, із віком, думки про свій будинок, а раніше — ні. Я, щиро кажучи, взагалі не дуже запарювалася щодо здоров’я, але на морі було цікаво. У 9-му класі я вже з аквалангом плавала.

— Свєто, в тебе є частина життя, де ти — токарка, працюєш на масштабних заводах, виконуєш важливі проєкти. А є частина, де ти — продавчиня, маєш професію, яку не можеш назвати улюбленою. Коли стався той переломний момент?

— Коли розвалився союз… Матеріалів не було, багато заводів зупинилися, роботи не стало — мало хто токарів потребував. Тому довелося щось шукати. Я пропрацювала продавчинею майже 25 років. Продавала все, крім продуктів харчування.

Найбільше люблю продавати книги, тому довгий час працювала на Петрівці (станція метро у Києві; нині Почайна. — ред.), на книжковому ринку. Продавала різну літературу — класику, сучасну прозу, військову літературу, фентезі. Звісно, багато прочитала — усіх, хто зараз на слуху з зарубіжних авторів, Нобелівських лауреатів. Памук, Муракамі, Павич.

Останні 5 років книжковий ринок там уже не той. А раніше люди приїжджали сім’ями у вихідні прогулятися, купити літературу собі, дітям, обміняти книги.

— Як це — обміняти книжку?

— Ну, є автори, яких ти збираєш, яких перечитуєш. Наприклад, Ремарка, я його читала 3–4 рази, там є речі, які не втрачають свого сенсу з часом, ти інакше на твір дивишся, але все одно — це цікаво.

А є книги, які прочитав — і все. Такі можна було з доплатою змінити, якщо акуратно читаєш, або здати — «барахолка» ж поряд. Якщо книга коштувала, припустімо, 30 гривень, то за умовні 5 грн її можна було повернути чи доплатити і купити іншу.

— Коли до тебе на точку приходить покупець, на вітрині бачить 300 видань, як йому зорієнтуватися? Як ти радиш, що почитати? Бо ж треба мати хоч базове розуміння, про що вони, а в ідеалі — самому прочитати. Але чи реально це?

— Був у нас такий Ігор Іванович (на жаль, уже помер), ми працювали один навпроти іншого. То приходили не те, щоб за порадами, а й посперечатися про прочитане!

Так, я взагалі не люблю професію продавця, але книги — це близьке мені, рідне. Не буду вихвалятися, але багато покупців прислухалося до моїх порад, завжди було цікаво посперечатися. Із багатьма покупцями ми спілкувалися, деякі вже стали добрими знайомими.

Якщо я коли-небудь читала книгу, то я можу розкрити її на будь-якій сторінці й згадати, про що вона. Хоча я, може, повільно читаю, але — зі смаком.

Я взагалі не вважаю, що книги треба швидко читати. Буває кажуть, що «якщо я за місяць прочитаю менше ніж 10 книг, я себе перестану поважати». А навіщо? Я розумію — розвивати скорочитання, але це якщо треба багато інформації вивчати. Але ж, наприклад, яке скорочитання художньої літератури? Тоді й насолоди не отримаєш від тих 10 книжок на місяць:(

— Від якої книги ти отримала насолоду?

— Ой, знаєш, є книги, які дуже добре пам’ятаю, від яких хочеться плакати.

Це був у вузьких колах відомий стимпанк-, навіть кіберпанк-письменник, Ієн Бенкс дуже «смачно» все описував. А в мене ще й хороша уява, тому коли його читаєш, просто хочеться піти в туалет, «з другом поговорити». Я, звичайно, в шоці була! Ось так люди цікаво пишуть, соціальну проблематику піднімають певною мірою.

Є речі, які вважаються класикою, але їх мало хто знає чомусь. Хороша річ, яка мене вразила свого часу — «Коли я вмирала». Можна перечитувати й перечитувати.

Зараз книжки такі дорогі, що стають справді цінністю. Купити хорошу книгу тепер — 500 гривень мінімум. Наприклад, я Тері Пратчета поважаю, у мене майже все його є. Раніше його гарне видання коштувало 80–90 гривень. Тепер на них на порядок вищі ціни!

У мене є своя невелика бібліотека (порівняно з маминою, звісно, ​​мала). Знайомі, яким довіряю і які акуратно читають, можуть взяти в мене книги, користуватися.

— Як людина, яка прочитала чимало літератури (історично-військової зокрема), як ти дивишся на нинішній стан в Україні і яким бачиш її найближче майбутнє?

— Я в цьому випадку — реалістка. Розумію, що цього року ми можемо не закінчити війну, але й затягувати не можна. Реально не можна! Є люди, які загалом почали байдуже ставитися до війни. Це просто жахливо!

Не пам’ятаю, хто сказав, що є 15 % людей, які тримаються однієї позиції, 15 % — діють, як їхні опоненти, а решта — біомаса, яка йде за тими, хто із цих 15 % більше проявляє себе. Це ось жахливо… Я не знаю, що має статися, аби люди усвідомили, що треба рухатися. Не знаю, але дуже сподіваюся, що якось ми прокинемося й будемо йти у правильному напрямку.

Я буду в Києві. Розумію, що в принципі треба працювати. Як Паша каже, «орати, орати і ще раз орати». У мене вже такий вік просто, що хочеться і на дивані повалятися. Я лінива людина, насправді. Не можу сказати, що буде далі, але чогось прагнути треба, звичайно.

Над інтерв’ю працювали:

• Координаторка — Анна Норинська
• Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
• Транскрибатор – Костянтин Зозуля
• Редакторка – Катерина Легка
• Більд-редактор – Богдан Головченко