Яніна Кобець
Це людина-підтримка.
Надійна опора для всіх навколо – для сина, для колег і друзів, для Б50.
Велике серце активної волонтерки й адміністраторки документообігу та мерчу є втіленням розуміння й вірності.
Її потяг побачити наслідки війни на власні очі стимулював почати регулярно волонтерити. А нестримний спортивний дух наразі веде до звання майстра спорту й відновлення деокупованих населених пунктів.
В інтерв’ю #героїБ50 з Яніною Кобець читайте:
- чому вона спершу не могла сказати слово «війна» й мусила побачити руйнування;
- як у дорослому віці стати професійною спортсменкою й завдяки чому вдається досягати висот;
- яку відповідальність бере на себе у спільноті Б50;
- що спонукало дівчину вибрати металургійний фах.
АНКЕТА:
| ПІБ | Кобець Яніна Олександрівна |
| Місто | Шостка |
| Вік | 42 роки, день народження – 14 жовтня |
| Фах, професія | конструкторка металопластикових вікон, інженер-металург, у Б50 – активна волонтерка, адміністраторка документообігу та мерчу |
| Хобі | спортивне орієнтування (кандидатка у майстри спорту й суддя профільних спортивних змагань), кулінарія, шиття, в’язання, вишивання, папероплетіння, декупаж |
| Море чи гори? | легка на підйом, зараз поїхала б у сторону гір, особливо в Крим, де була лише маленькою |
| Спорт дитинства | танці, карате, конькобіжний спорт, 1 день займалася легкою атлетикою |
| Улюблена страва | риба (будь-яка у будь-якому вигляді) |
– Яно, де ти була 24 лютого? Як дізналася, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?
– Була майже шоста ранку, як подзвонила подруга (вона живе на п’ятому поверсі, а я – на першому). Наша квартира так розташована, що звуки туди погано потрапляють. Сирену не чула, вибухів теж. Я розбудила своїх, залізли в телефони зрозуміти серйозність, чи треба йти на роботу.
Коли все почалося, я ще десь 3 тижні не могла сказати слово «війна», не могла прийняти… Я не вірила, у мене навіть не було зібраної валізки. Хоча багато хто з роботи почав щось закупляти, виїжджати за кордон. Мені це здавалося дуже дивним!
Подзвонила мамі в Шостку, вона теж довго не могла це прийняти, потім татові. Батьки в мене там, сестри, кум військовий (але я знала, що йому дзвонити не можна). Добре, що в перші дні вторгнення наші підірвали міст. Інакше все те, що йшло через Чернігів, було би в Шостці!
У перший день війни до нас переїхала моя подруга з сім’єю. Так півтора місяця ми жили – семеро дорослих, дві собаки, кіт, морська свинка і папуга. В однокімнатній квартирі! Взагалі у нашому під’їзді люди залишилися, може, у 4-5 квартирах, і ми якось дружненько жили.
Пам’ятаю, на 8 березня я навіть робила суші! Усі позносили, в кого що було. Навіть виявилося заникане чи то шампанське, чи то мартіні (точно вже і не згадаю). Хлопці десь квіти роздобули!
Магазини були відкриті, але там не було молока, м’яса. Ми ходили в Ашан, пішки 40 хвилин в одну сторону. Один раз навіть військові нас підвезли!
Перший тиждень волонтери привозили молочку. Це було дуже важливо, бо малий після корони не їв м’яса, тільки сир, сало, хліб, молоко, пластівці й макарони. Скільки йогуртів нам привезли! І їли так, і пекли з них.
А коли Київську область звільнили, сусіди вже стали повертатися додому.
– Настя Баранова, твоя колега-подруга й наша активна волонтерка, разом з якою ви прийшли у Б50, у своєму інтерв’ю розповідала, що ваше волонтерство відновлення почалося буквально в перші дні деокупації Київщини. Розкажи, як ви потрапили в Ірпінь і чому тендітні дівчата вирішили взяти в руки віники й лопати?
– Я не могла бути вдома, мені треба було щось робити, Настя така сама. Я знайшла в Інтернеті організацію “Толока”, і ми з ними поїхали на прибирання.
Мені треба було це побачити! Розумієш? Узагалі-то я… на четвертину росіянка. Народилася в росії, в тюменській області. Мій дідусь виріс у москві. У мене багато родичів там, але ті, з ким спілкувалися, вже померли. Хіба похресник моєї бабусі (років п’ять як ми знайшлися) – єдиний, хто підтримує з нами зв’язок. Ще роки 3 тому ми обговорювали, як би в гості туди поїхати…
Знаєш, як я росла? Дідусь – комуніст-росіянин, тому я дивилася всі ті «патріотичні» фільми про війну. Настя народилася, коли цього вже не було, а я навіть встигла стати піонером, звісно, була жовтенятком. І дуже пишалася цим, мені ще старший брат значок чіпляв.
Мені треба було на власні очі все побачити! Щоб виробити в собі те негативне відчуття…
Мені кажуть, що я дуже добра до людей. Бо я ніколи не відчувала такої ненависті, щоб хотіти когось вбити. У мене навпаки – ступор, нерозуміння, як так можна, навіщо. Я не можу побажати людям поганого. Але якщо нашкодять моєму сину…
– Чому після майже двох місяців прибирання Ірпеня з іншою організацією, ти вибрала продовжити волонтерство у Б50?
– Усе сталося випадково: якби вони продовжили регулярні виїзди, ми були б там. А так активності призупинили, тож ми з Настею знайшли виїзд Б50 у Мощун.
Я не дуже люблю нових людей, не дуже соціальна. Війна це змінює. Але так, щоб я сама з власної волі пішла у нове місце, де мене не знають – ох, ні! Я завжди стараюся йти туди, де є хтось знайомий.
Після першої поїздки з Б50 я поїхала у спортивний табір з сином на місяць. Вернулася – Настя знову покликала за компанію. Мабуть, я ще раз чи два з вами поїхала, а потім покаталася на велосипеді, впала і сильно травмувала ногу – так я ще на півтора місяця випала з волонтерського графіка.
– Як тобі далося повернення до волонтерства після такої травми?
– Фізичне навантаження на прибиранні руйнувань у Мощуні – це виплеск негативної енергії. Як я не можу жити без орієнтування, так уже не можу жити без такого волонтерства. Це ще й допомога собі!
Я навпаки втомлююся без цегли. Бо витримувати те, що відбувається, вже дуже складно морально… Буває, щось побачила, сльози навернулися, витерла і все. Розридатися, щоб стало легше, – такого я давно вже не пам’ятаю. Тому вибираю скинути негатив через фізичне навантаження.
– Як узагалі виглядає спортивне орієнтування? Знаю хіба, що це щось про біг із картою… І як тобі вдається поєднувати активне волонтерство в Б50 із таким спортом, роботою та домашніми клопотами?
– Ой, в орієнтуванні як спорті є декілька напрямів. Ми починали з бігового. Якщо по-простому, то це стоять по лісу контрольні пункти, потрібно якнайшвидше зорієнтуватися і відмітити всі ці КП у визначеному порядку. Хто швидший – той і молодець.
Інший напрям, у який ми пішли на початку карантинних часів (коли бігати не дуже можна було) – трейл-орієнтування. Воно було створено для паралімпійців. Тут не треба швидко бігати, а треба швидко думати – «читати» карту. У біговому орієнтуванні, наприклад, прибігаєш на галявинку в лісі й +/- відразу бачиш, де стоїть твій КП. А в трейлі ти маєш і “умовно” знайти необхідну галявину, і зрозуміти, яка саме призма із тих, що ти бачиш, позначена на твоїй карті (на місцевості може бути одночасно до 6 призм, кожна з яких має своє ім’я). Треба “впізнати” свою, для цього маєш гарно читати карту й орієнтуватися, зважаючи на найтонші деталі місцевості.
У мене тренування на вихідних, часто це якийсь ліс чи парк. Спочатку розминка, а далі нам дають карту. Якщо зовсім маленькі спортсмени – тренер з ними ходить, розповідає все. Якщо пробіг і щось не знайшов, то може разом пройтися по КПешках, показати.
Бувало, я перші рази блукала в лісі. Через це я досі трохи недолюблюю Конча-Заспу). Уже дистанцію знімають, а я заблукала й тільки вийшла на дорогу, яку впізнаю. Раніше боялася загубитися, а зараз навіть якийсь кайф отримую, як нікого нема. Уперше я збилася, коли був дощ і холод, я змерзла й промокла, ще й не знала, куди йти. Але розуміла, що це не ліс десь поза містом, поруч цивілізація і все одно кудись я маю вийти. Ну і карта є, компас. Зараз є лише роздратованість, що не можу знайти необхідні пункти і не вкладаюся в час.
– Як на практиці виглядає той розряд КМС? І який шлях за плечима в людей, які збираються стати професійними спортсменами?
– Кандидат у майстри спорту – це значок і наказ. Перший і третій розряди я отримала в біговому орієнтуванні, перестрибнула між ними трохи, а КМС – уже в трейлі. Для дітей зазвичай роблять якусь урочисту подію, вручення значків, щоб був стимул. А дорослі галочку собі поставили, що молодці, та йдуть далі!
Щоб виконати вимоги на майстра спорту, маєш брати участь у змаганнях з відповідною кваліфікацією. Тобто це має бути певного рівня чемпіонат – з певною кількістю учасників-майстрів спорту, певною кількістю регіонів-учасників. Дуже багато факторів має скластися + ще маєш показати відмінний результат.
Нещодавно я вперше виїхала за кордон – це були змагання в Польщі. Там такі самі завдання, але трошки інший рівень самих змагань. Потім у Литві, Фінляндії змагалися. Шкодували, що були не в зимовому одязі, бо -6 – це в них весна така!
За рік завдяки спорту дуже багато побачили! Тому зараз я пішла на англійську. Вчила її лише у школі й інституті, призабула. А завдяки Б50 відновлюю)
– Зачекай, а з цього місця детальніше: як ти з Б50 примудряєшся англійську вивчати?
– Англійська у спорті потрібна, щоб спілкуватися, адже на змаганнях усі оголошення англійською. На картах позначки усюди однакові, вони міжнародні, але судді, які стоять на кожному КП, теж володіють переважно англійською.
Якось на волонтерстві в Мощуні ми розговорилися і виявилося, що наша активістка Ксюша Степура шукає роботу, а я – репетитора. Кажу, давай спробуємо, чому ні?! Потім до нас Настя Баранова долучилася і вийшов цілий розмовний клуб.
Ми не фокусуємося на граматиці, у нас більше завдання прочитати й перекласти. Ксюша робить нам картки з рисами характеру, наприклад, а ми маємо описати когось із друзів. Часто когось із Б50 обговорюємо, бо для нас ця організація – спільне коло інтересів.
– Ми говорили про розбір завалів, але ж твоя роль у Б50 набагато більша, ніж володіти відбійним молотком і носити цеглу зі зруйнованих будинків. Поділись, за які процеси ти відповідаєш у спільноті?
– Як я писала колись, Б50 – моя італійська родина. Італійська, адже всі емоційні, але обожнюють одне одного. Іноді ми з Настею розмовляємо, як буде, якщо Б50 раптом завершить своє існування (які дурощі!), я вже своє життя без цього не уявляю!
У мене весь наш мерч зараз. Моя задача – прийняти замовлення і довести його до того, щоб людина його отримала. Супровід від бажання людини «я хочу» до стану «я маю». Також допомагаю з деякими документами для трансформації дитячих укриттів та іншими звітностями. Інколи треба подзвонити в школу, розібратися, хто куди їде, зібрати підписаний пакет.
Як помічниця Насті багато допомагаю тваринам. Якось прийшов наш колега і спитав, чи потрібен поролон – можуть з Литви передати (вони взагалі багато нам допомагають). У мене відразу ідея лежаночки для тварин шити, бо маю багато залишків тканини. Був період, коли тільки народився мій Іван, мені подарували гарну швейну машинку, і я йому строчила все – від трусів до зимових курток. А зараз ми вже пошили приблизно 100 лежанок!
– А де ти працюєш і чим займаєшся? У Б50 довго були переконані, що ти – бухгалтерка…
– Ото буде людям розчарування) Ні, я – конструктор металопластикових вікон, а за фахом – інженер-металург. Півтора роки на плавильному виробництві працювала, потім в аптеці та відділі аспірантури в інституті надтвердих матеріалів ім. В. Бакуля, останні 8 років працюю у віконній компанії.
Займаюся оптимізацією замовлень для подальшого їх виготовлення на виробництві, підготовкою технологічних карт для будівництва. Описую, як треба встановити вікно, як зробити монтаж, промальовую креслення. Адже залежно від матеріалу стін будинку для вікон потрібне різне кріплення. Вирішити ситуацію, якщо вікно за розмірами не стає на місце, підняти проєктантів, донести, що треба переробити. Тобто моя задача – оптимізувати замовлення.
– Так от що загартувало твій спортивний дух – плавильний цех) Ще одне цікаве відкриття про тебе. Як ти там опинилася?
– У металургії опинилася випадково. Після школи я не вступила до університету: думала піти на програмування в Київський політехнічний інститут, але… шкільних знань не вистачило. Це у школі я була сильною з математики, а там… не дотягнула. Якщо чесно – просто не пішла на іспити: подивилася, які завдання, і склала сумку назад у Сумську область.
Коли я не вступила – то був шок для батьків. Вони хотіли, щоб ми з братом поїхали з Шостки, там не було перспектив. А я не пам’ятаю, щоб переживала. Хіба думала, що батькам скажу. Але мені пощастило у потязі зустріти однокурсника мого брата. Він свого часу теж не вступив на цей факультет і пояснив моїм батькам, що там важкі іспити і що це нормально)
Рік після цього ходила на підготовчі курси. Потім зробила другу спробу й вступала вже хоч кудись. Теж у КПІ, теж на технічний, але вже й не згадаю, як вибрала той факультет. Здається, тому що плавильників ще брали на ті заводи, де прикраси роблять.
– Про минуле і теперішнє поговорили, а що скажеш про майбутнє: чого чекати в Україні, як здобути Перемогу?
– Мені дуже соромно, що для мене війна почалася 24 лютого, а не у 2014 році… У мене плани є хіба на найближчий тиждень-місяць і трошки я знаю річний розклад наших змагань, куди ми або Іван має поїхати. Тобто це не стільки плани, скільки цілі – дожити до події.
Ще пів року тому, я сказала б, що за 2-3 роки в Україні все будем добре. Зараз більше спілкуюся з військовими і, коли вони прогнозують ще 6-7 років війни, я в це вірю. Не хочу приймати це, але головою розумію.
Коли Павло і Віталік казали, що нічого хорошого нас не чекає, мені було важко… Ну, як це ви прогнозуєте щось погане? Не можна так казати! Але зараз я вже більше схиляюся до цієї думки, на жаль. Тобто я розумію, що нічого хорошого не буде найближчим часом, але й не збираюся їхати звідси.
З іншої сторони, а я що буду жити в поганій країні? Ні, буду жити в найкращій – у своїй найкращій!
Над інтерв’ю працювали:
- Координаторка – Анна Норинська
- Інтерв’юерка – Наталія Гринюк
- Транскрибатор – Наталія Комісарова
- Редакторка – Світлана Рудоквас
- Більд-редактор – Богдан Головченко