Андрій Карпенко

Чи бували ви на великих концертах «Океану Ельзи»? Цілком імовірно, що ви чули їхній виступ саме завдяки активному волонтеру «Б50» Андрію Карпенку.

Понад 25 років його робота – забезпечення класного звуку на фестивалях, концертах, івентах. Він звик бути у відрядженнях і мати справу з важкими музичними колонками. Тому носити відра з цеглою у волонтерських поїздках у Мощун вважає легкою задачею.

В інтерв’ю #героїБ50 з Андрієм Карпенком читайте:

• чому він не вважає героєм себе й інших волонтерів-відновлювачів;
• про досвід першої для «Б50» волонтерської відбудови у Макарові;
• які українські артисти найкраще викладаються на концертах;
• чому глядачі скаржаться на поганий звук на великих фестивалях.

– Андріє, де ти був 24 лютого? Як дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну?

– Був у Києві, вдома, на Лісовому масиві. Якимось чином я прокинувся хвилин за 5 до бомбардувань і побачив спалахи. Бровари, Бориспіль. Було чути звук літака над будинком. Тобто було зрозуміло, що почалося.

Зателефонував доньці та сказав, щоб вона зі своїм молодим чоловіком їхали подалі від Києва, на захід України. Потім подзвонив керівництву – запитати, чи будемо працювати (мали робити монтаж обладнання о 7-й ранку), хоча вже було зрозуміло, що, звісно, ні. 

Я знав, що війна почнеться, все до цього йшло. Бо просто так ніхто не накопичує війська на кордоні… Стільки витрат, амбіцій, людських ресурсів і всього іншого. Зрозуміло, що це була рушниця, яка вистрелить…

Майже всі мої друзі пішли до ТрО або відразу у військкомат. А у мене на руках старенька мати, у якої дуже погано зі здоров’ям, тому мусив придумати щось інше. Чи везти її на захід України, чи не везти? Це рішення приймав дуже довго…

– Вагався, бо ти – Терези за знаком зодіаку?

– Усі їхні якості у мене на максимумі. Мені треба більше часу на прийняття рішення, і рішення має бути більш виваженим. Сучасне життя потребує швидких реакцій, і той, хто гальмує, програє. Але треба робити все максимально добре, а для цього потрібен час.

Коли вирішив усе-таки залишитися в Києві, перший тиждень взагалі був ступор. І це дуже погане відчуття! Раніше ніколи не волонтерив, але почав дивитися в чатах, як можна допомогти. Почав купувати якесь спорядження (спальники, рації), розвозити ліки і продукти, здав кров у лікарні швидкої допомоги… Далі пішов рити окопи. А потім через телеграм-чати Лісового масиву знайшов навчання з медицини, АК і тактики від спільноти «Б50». Були дуже професійні інструктори! Величезна подяка Олександру Крамаренку, координатору напряму «Б50 Навчання», за те, що він це організував.

– Як після навчань з тактики ти потрапив у нашу волонтерську команду? Пам’ятаєш свою першу поїздку в Мощун?

– Вперше поїхав у травні. Морально я був готовим до того, що побачу у Мощуні. У моєї дівчини колись згоріла квартира, тому дуже приблизно уявляв, як це виглядає.

Мене більше здивували волонтери: ми приїхали на 9:00 і чекали, коли нам визначать об’єм задач. А о 9:15 усі почали казати: «Що ми стоїмо, нічого не робимо?! Дайте хоч віники, ми тут підметемо!». І я подумав: «О, це я нормально потрапив, роботящі люди!»)

– Ти – один із тих волонтерів, що вирізняються регулярністю поїздок! Якщо субота, Андрій допомагає. Як тобі вдається так системно знаходити час на допомогу?

– Та ну… Деякі люди з «Б50» їздять по 3 дні поспіль! Тому їздити щосуботи протягом літа, порівняно з ними, було нескладно. Якщо в тебе тиждень вільний, то віддати 1 день на волонтерство – це небагато.

Я все порівнюю з фронтом: те, чим ми займаємося тут, – це мінімальні зусилля. Найважливіші люди зараз в окопах. І вони не думали, дружини в них, діти чи матері. Просто пішли на війну і все.

– Невже ти не бачиш цінності в усіх відновлених тобою парканах, перебудованих оселях і розібраних завалах?

– Для мене Волонтери з великої літери – це ті, хто допомагають військовим! «Госпітальєри», наприклад. Або люди, які возять їм продукти, приганяють машини, евакуюють цивільних, тобто ті, які щодня дотичні до фронту. Я розумію, що наша діяльність теж важлива, але є люди, які ризикують життям постійно. Ти ризикуєш чим? Ти просто віддаєш свій вільний час. Ну так віддай його більше! Я в жодному разі не вважаю себе героєм… І не хотів би, щоб з цього інтерв’ю була якась глянцева сторінка… Це неправильно. Герої – на фронті.

От їжджу я в Мощун і відчуваю якусь провину перед тими жителями, що лишилися без домівок, без нічого. Тому що вони, так би мовити, пожертвували своїми будинками і зупинили наступ на Київ. Ти ж знаєш, що в тому районі було затоплено кілька сіл, була підірвана дамба, і в Мощун заходили двічі. Було декілька інформаційних сюжетів про те, як там працювала 72-га бригада ЗСУ – це ті військові, які зробили для оборони Києва неможливе, нереальне…

Якщо говорити про цивільних, я розумію, що це могло статися з кожним. Але це – люди, які через певні обставини зупинили навалу на Київ. Тому ми просто мусимо їм допомагати. І якщо ще хтось вагається і не знає, що робити, нехай їде допомагати! Будь-який крок – це допомога, і це крок вперед, до перемоги. Зроби хоч що-небудь. Якщо тобі важко – стань, відпочинь, але приїдь і допоможи!

– А що тоді тебе мотивує брати участь у волонтерських поїздках спільноти «Б50»?

– Чіпляють господарі, у яких уже серйозний вік. В одній із перших поїздок був чоловік, якому ми допомагали витягти машину з гаража. Він розповів нам, як 7-9 березня переховувався з родиною в підвалі у сусідів і під час обстрілу його маленька донька запитала: «Тату, а де мої подарунки, 8 березня ж?». Якщо такі питання виникають, то я думаю, все нормально з нацією. Вона сильна – вона впорається.

Скільки б ми не їздили в Мощун, я жодного разу не почув лайки, матюків, коли люди говорять про орків. І це було дуже дивно… Колись бачив сюжет – інтерв’ю з людьми в Японії, після цунамі… І молоду людину десь у метро запитали, а він: «Я ще не знаю, де моя родина… Зв’язку немає, але відбулось таке-то і таке-то». І він, говорячи це, усміхається. Тобто це сприйняття якесь дуже спокійне, виважене і водночас сильне. І щось подібне я побачив у цих людях, вони не лаялись, а говорили спокійно про свою ситуацію. 

– Ну, не Мощуном єдиним. Ти був у тій команді волонтерів-відновлювачів, яка допомагала з облаштуванням тимчасового житла на вул. Довгій у Макарові. Чим особливим запам’ятався цей етап допомоги?

– Команда була просто супер: така, що от забери когось із волонтерів і ти програєш. Світлана, Єгор, Андрій, Діана, Денис… Там були просто роботяги! Наприклад, якщо зайнятий інструмент, то людина не буде стояти поруч і чекати. Вона знайде собі іншу роботу і потім повернеться, коли інструмент звільниться. Так працює, наприклад, Андрій Мітін, взагалі без пауз.

На вул. Довгій жила сімейна пара (років під 60) та їхня мати, яка пережила інсульт. І треба було з літньої кухні зробити їм житло, в якому вони б могли перебути найближчу зиму. Тобто порівняно з родинами з Мощуна, у цих людей була літня кухня, але вона була холодна, і нашою задачею було утеплити, поставити вікна, прорізати двері, поставити дверні коробки, зробити сантехніку, прокопати рів, підвести воду з колодязя, вивести труби на каналізацію, підбити гіпсокартоном, трошки проводку зробити, якусь вентиляцію придумати. З усіма цими рухами стикається будь-яка бригада будівельників, насправді.

Ми там співпрацювали з місцевими адмінами, які купували матеріали. Це було дуже важливо! Ми говорили, що треба, вони привозили. Дуже велика подяка координатору Б50 Руслану Габдулову за те, що він шукає нові напрями роботи. Бо скільки можна вже прибирати завали? Треба щось відновлювати!

– Зараз твої волонтерські поїздки стали рідшими. Ти повернувся до роботи?

– Їжджу у відрядження: футбольні матчі, різні міста і містечка України. Телевізійники дали можливість підробити. Розставляються камери, а моя задача – допомогти з кабелями і поставити мікрофони, які передають звуки матчу (удари по м’ячу, подачі кутових, команди воротаря, спілкування тренерів…).

Глядачів зараз не пускають на стадіон, це теперішні правила безпеки. Часто футбольні матчі перериваються, усі йдуть в укриття і ми сидимо – 2 команди футболістів, тренери, судді і технічна група. Тішить те, що чемпіонат все ж таки відбувається, і географія України в Прем’єр-лізі представлена нормально. Черчилль казав, що має бути якесь звичайне мирне життя під час війни. Навіть по контрасту, але воно має бути.

Здається, небагато – 9 мікрофонів поставити. Порівняно з тими об’ємами, що ми робили на «Zinteco», – це роботи на 3%. Але ти дуже багато працюєш ногами. Бо стадіон 100 x 60 метрів, ти намотуєш не одне коло, коли прокладаєш кабелі. Принаймні не таксуєш, як деякі мої знайомі… Я розумію, що це – теж заробіток, але не за фахом. Хіба хочеш? Мусиш). Але зараз є можливість допомогти трохи по волонтерських справах машиною і це – здорово. А коли хоч якісь мінімальні гроші платять за роботу за фахом, то це взагалі бонус)

– До речі, про «Zinteco». Ти з перших поїздок мені запам’ятався якраз тим, що завжди одягав у Мощун уніформу з логотипом своєї компанії…

– Я працюю тут уже 25 років) Це одна з великих компаній з продакшна, забезпечення технічними засобами – сцена, звук, світло.Ми працювали на різних майданчиках – від невеликих залів до стадіонів. На турі «Океану Ельзи», наприклад, повністю забезпечували звук / сцену / світло. Наші інженери та техніки їздили по всій Україні!

Я працюю переважно за моніторним пультом, цей пульт забезпечує звук для музикантів на сцені. А щоб забезпечити якісний звук для глядачів, потрібно зробити креслення залу (або стадіону), розрахувати, скільки має бути звукових систем і яким чином їх розташувати, щоб усі глядачі отримали рівномірне звукове покриття. Потім узгодити точки підвісу звуку, підвісити лебідки та акустичні системи, налаштувати всю звукову систему за рівнями гучності та затримками часу.

Правильно назвати мою професію не «звукорежисер» (саме вони натискають на кнопочки під час концертів), а «звукоінженер» (ми монтуємо звукову техніку). Наші інженери ніколи не бояться важкої роботи. Але все це поки що в минулому, бо наразі це – не те, що потрібно країні.

2022 рік у нас мав бути дуже щільним по роботі. Були прораховані майданчики на рік уперед! І тури, і сольні концерти, і видатні закордонні виконавці… Тому в мене особисті претензії до росіян ((

– Нарешті можу поставити кваліфікованій людині провокаційне питання, яка мене давно турбувало. Скажи, чому на концертах буває такий «гівняний» звук!?

– Це тема ще однієї бесіди! Але ключове слово – «бюджет». Бюджет, який розподіляють між сценою / світлом / звуком / декораціями / телебаченням і т.ін. В результаті маємо компромісне рішення, і звук там – не завжди на першому місці. За розрахунками треба поставити 6-7 башт «затримки», а бюджет є на 4 або 5. Хто програв? Глядачі. Отже, бюджет, і ще технології. Наприклад, дивимося відео, як монтують обладнання на стадіоні для концерту Rammstein. Порівнюєш з тим, як ти працюєш, і розумієш, що відстаєш десь років на 5-7 від цієї технології, від західного світу. Вантажівки з обладнанням заїжджають куди? На футбольне поле. А поле застелене чим? Пластиком (це називається «портафлор»). І це не той звичайний портафлор для глядачів, який використовують в Україні, а портафлор, на який заїжджають траки! І це просто величезний виграш у монтажі.

– З ким із відомих зірок шоу-бізнесу тобі вдалося попрацювати?

– Та тут перелічувати довго. Це – хайп, я не хочу цього робити. Якщо коротко: з усіма українськими, з імпортними…

Можу сказати, хто лишив найсильніші враження … Це Joe Cocker, працювали тричі з ним. George Michael – на концерті ми допомагали частиною обладнання. Потім Paul McCartney, номер один просто. Prodigy. Ще хто? Ти знаєш, Muse та Imagine Dragons із нових. А ще класні враження були від Deep Purple. Ну і фестивалі, наприклад U-Park, там багато артистів, усі класні)

Враження, що «імпортні» виконавці працюють останній раз у житті! Тобто просто віддаються повністю. У Muse в інтро вийшов гітарист і почав з такого соло, що просто, знаєш, здавалось: він його зіграє і помре тут.

– А в Україні є подібні артисти, хто викладаються, як востаннє?

– ТНМК, «Бумбокс», «Океан Ельзи». Є така група Ot Vinta! Дуже крутецькі. Христина Соловій, Джамала. Потім Тарас Тополя, який зараз на фронті працює медиком. Ясно, що когось забув, то вибачайте)

– Як ти вважаєш, війна надовго? Якою бачиш Україну в найближчому майбутньому?

– Не можу прогнозувати, але війна затягнеться більше, ніж на 1 рік – точно. Думаю, ще років 2 щонайменше.

Після війни я думаю, що Україна буде «місто-сад». Упевнений, що прийдуть великі кошти на відновлення, буде дуже багато роботи.

Зараз хто допомагає відновлювати ДТЕКу електричні мережі? Швейцарія і Франція, і це дуже круто, бо я знаю, яке обладнання вони надають. Тобто ми робимо собі силові щити, і використовуємо електричні «автомати» ABB. Я читаю напис, де його виробили, – Швейцарія. Це не Китай, це високотехнологічний надійний виріб. І якщо наші електрики раніше ставили українське електротехнічне обладнання IEK , і воно ще якось працює, то зараз це французьке обладнання Legrand, і це круто.

Одна з головних проблем, яка, я думаю, буде після війни, – це невелика кількість населення. Люди, Українці. Дуже великий відтік, багато загинуло, дітей вивезли… А в іншому – те, що це буде дуже квітуча країна, немає сумнівів!

Над інтерв’ю працювали:

• Координаторка — Анна Норинська
• Інтерв’юерка — Наталія Гринюк
• Транскрибатори — Альона Гогусь
• Редакторка — Світлана Рудоквас